Слід зауважити, що у судовому вироку в цій справі не було наведено якихось інших обставин, які б указували на суб’єктивну сторону вчиненого. Так, зокрема, не було встановлено, чи усвідомлював підсудний при вчиненні неподання інформації вперше, що його діяння підпадає під ознаки адміністративного проступку, а при вчиненні такого ж діяння вдруге – під ознаки складу злочину. При цьому, з’ясовуючи наявність умислу, необхідно було не просто встановити, чи знав Сергієнко про існування юридичної відповідальності за певні порушення у сфері здійснення фінансового моніторингу, але й чи усвідомлював він, за якими саме ознаками ці діяння визнаються правопорушеннями. Тому в цій частині виникають певні сумніви щодо правильності винесення обвинувального вироку.

Таким чином, для наявності інтелектуальної ознаки умислу при вчиненні злочину, передбаченого ч. 1 ст. 209-1 КК України, необхідно усвідомлення особою як того, що вона вчинює певну дію або допускає бездіяльність, так і того, що така її поведінка, по-перше, є порушенням чи неналежним виконанням покладеного на неї обов’язку; по-друге, вчинюється повторно; по-третє, пов’язана з інформацією про фінансові операції, яка має бути надана Уповноваженому органу (у випадку ненадання), або з недостовірною інформацією про фінансові операції, які підлягають внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу (у випадку надання недостовірної інформації).

Звертає на себе увагу той факт, що при формулюванні ознак складу злочинного діяння у формі повторного надання недостовірної інформації законодавець використовує ознаку відомості.

На думку А.А. Піонтковського, П.С. Ромашкіна та В.М. Чхиквадзе, усі злочини, до складу яких введено елемент усвідомлення злочинних дій (завідомо для того, хто вчинює), виключають можливість їх необережного вчинення [5, c. 292].

Більш конкретне визначення розглядуваної ознаки надає Б.С. Никифоров. Він вважає, що у конкретних випадках законодавець може на свій розсуд обмежити обсяг інтелектуального моменту умислу. Як правило, він робить це через посилання на завідомість стосовно того чи іншого соціального елементу діяння. У таких випадках усвідомлення має виявлятися в знанні, через що одного лише усвідомлення тут недостатньо [8, c. 31]. Отже, учений визначає завідомість як ознаку інтелектуального моменту умислу. Така позиція видається небезпідставною, в українській мові "завідомий" означає "явний, неправдивий", "завідомо" – "наперед, заздалегідь, свідомо, звідома, знаючи наперед" [9, c. 688].

Із огляду на це інтелектуальний момент прямого умислу при вчиненні подання Уповноваженому органу завідомо недостовірної інформації про фінансові операції, яка підлягає внутрішньому або обов’язковому фінансовому моніторингу, охоплює достовірне знання суб’єкта про певні негативні ознаки, які відбулися в об’єкті охоронюваних кримінальним законом відносин.

Вольовий момент прямого умислу при вчиненні дій, передбачених ч. 1 ст. 209-1 КК України, полягає в бажанні не надати Уповноваженому органу інформації про фінансові операції або надати йому завідомо недостовірну інформацію.

На відміну від ч. 1, у диспозиції ч. 2 ст. 209-1 КК України законодавець не наводить ніяких ознак, які характеризують суб’єктивну сторону розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу особою, якій ця інформація стала відома у зв’язку з професійною або службовою діяльністю. Проте, виходячи з назви зазначеної статті, що повинна виконувати інформативну функцію, можна дійти висновку, що в ній відповідальність встановлена лише за умисні порушення вимог законодавства про запобігання та протидію легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом.

Враховуючи викладене, слід погодитися з О.О. Дудоровим та П.П. Андрушком, котрі вважають, що злочинне розголошення інформації, яка надається Уповноваженому органу, може вчинятися лише з прямим умислом [7, c. 594; 1, c. 120]. У той же час дещо спірною є позиція М.І. Хавронюка, на думку котрого при вчиненні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 209-1 КК України, має місце умисел до діяння і до наслідків [12, c. 232].

За законодавчою конструкцією склад розглядуваного злочину є формальним. Безумовно, це не виключає настання певних суспільно небезпечних наслідків від його вчинення, але, як здається, ставлення особи до них може бути й необережним і на кваліфікацію не впливає.

Аналізуючи зміст прямого умислу при розголошенні інформації, яка надається Уповноваженому органу, будемо застосовувати той же підхід, що й при аналізі умислу в контексті ч. 1 ст. 209-1 КК України. Так, усвідомлення фактичної сторони цього діяння має охоплювати усвідомлення передачі інформації іншій особі. Для наявності прямого умислу, крім цього, необхідно усвідомлення діючою особою певних так званих соціальних елементів: факту надання інформації Уповноваженому органу; того, що адресат не має права на ознайомлення з такою інформацією; того, що сама особа отримала таку інформацію на законній підставі завдяки свій професійній або службовій діяльності. За відсутності усвідомлення хоча б однієї із цих ознак розголошення не можна визнавати вчиненим із прямим умислом, оскільки буде відсутній його інтелектуальний момент.

Для конкретизації викладеного розглянемо ситуації, в яких відсутня та чи інша з вищеназваних соціальних ознак.

Так, якщо особа не розуміє, що інформація, яку вона передає сторонній особі, є такою, що була або буде надана Уповноваженому органу, то в її свідомості не відбиваються ознаки предмета злочину, передбаченого ч. 2 ст. 209-1 КК України. Тому ці ознаки не можуть ставитися їй у вину. У цьому разі, якщо, виходячи з конкретних обставин справи, буде встановлено, що особа не усвідомлювала суспільної небезпеки діяння, тобто, в нашому випадку, не передбачала, що це інформація, яка надається Уповноваженому органу, хоча повинна була й могла це передбачити, розголошення має визнаватися вчиненим, на нашу думку, має місце й у випадку, коли при передачі інформації, яка була або буде надана Уповноваженому органу, особа не усвідомлює, що адресат не має права на отримання таких відомостей, а також у ситуації, коли особа при передачі інформації, не усвідомлює того, що такі відомості стали відомі їй у зв’язку, скажімо, із її професійною діяльністю.

Вольовий момент умислу при розголошенні інформації, яка надається Уповноваженому органу, полягає в бажанні вчинити діяння, яким охоплюються вищевстановлені фактична та соціальна ознаки.

Таким чином, підбиваючи підсумок викладеному, зазначимо, що із суб’єктивної сторони злочини, передбачені ст. 209-1 КК України, характеризуються лише прямим умислом. При цьому його інтелектуальний момент полягає в усвідомленні особою всіх тих ознак, за якими порушення вимог антивідмивного законодавства визнається злочином відповідно до ст. 209-1 КК України, а вольовий момент – у бажанні це діяння вчинити.

Андрушко П.П., Короткевич М.Є. Легалiзацiя (вiдмивання) доходiв, одержаних злочинним шляхом: кримінально-правова характеристика. – К., 2005.

Гуторова Н.О. Проблеми кримінально-правової охорони державних фінансів України: Дис. … д-ра юрид. наук. – Х., 2001.

Костенко О.М. Необережність при застосуванні закону: "біла пляма" в праві? // Аналітика. – 2006. – № 5 (47). – С. 75-76.

Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / Бажанов М.І., Баулін Ю.В., Борисов В.І. та ін.; За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. – К. – Х., 2002.

Курс советского уголовного права: В 6 т. / Ред. Пионтковський А.А., Ромашкин П.С., Чхиквадзе В.М. – М., 1970. – Т. 2: Преступление.

Матишевський П.С. Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. – К., 2000.

Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. – К., 2008.

Никифоров Б.С. Об умысле по действующему уголовному законодательству // Советское государство и право. – 1965. – № 5. – С. 26-36.

Новий тлумачний словник української мови: У 3-х т. / Уклад. Яременко В., Сліпушко О. – К., 2003. – Т. 1.

Новий тлумачний словник української мови: У 3-х т. / Уклад. Яременко В., Сліпушко О. – К., 2003. – Т. 3.

Справа № 1-773 від 2004 р. // Архів Ворошиловського районного суду м. Донецька.

Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К., 2004.