186 ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАННЯ ПРИЗНАЧЕННЯ ПОКАРАННЯ ЗА СУКУПНІСТЮ ВИРОКІВГ. Мартинишин

У статті зроблено порівняльний аналіз кримінального законодавства щодо питання призначення покарання за сукупністю вироків таких зарубіжних держав: КНР, республік Азербайджану, Вірменії, Білорусії, Казахстану, Литви, Таджикистану, Туркменистану, Франції та Російської Федерації. Автор звернув увагу на недоліки правового регулювання зазначеного питання у кримінальному законодавстві окремих із проаналізованих зарубіжних держав, висловив пропозиції щодо вдосконалення. Відзначено особливості врегулювання проблеми призначення покарання за сукупністю вироків за законодавством зарубіжних держав та проведено порівняльний аналіз щодо врегулювання цього питання за кримінальним законодавством України.

Ключові слова: призначення покарання, сукупність вироків, постановлення вироку, проголошення вироку, вступ вироку в законну силу, способи складання покарань, поглинання покарання, максимальна межа призначеного покарання.

Питанню призначення покарання за вчинення злочину у кримінальному законодавстві зарубіжних держав приділено чималу увагу. Більшість кримінальних кодексів іноземних держав містять главу (розділ), в якому регламентовано порядок призначення покарання. Серед статей, розміщених у цьому розділі, як правило, є стаття, яка регулює порядок призначення покарання за сукупністю вироків. Однак законодавці різних держав по-різному підходять до врегулювання цього питання.

Питанню призначення покарання за сукупністю вироків у КК Російської Федерації присвячена ст. 70, в якій зазначено: “При призначенні покарання за сукупністю вироків до покарання, призначеного за останнім вироком суду, частково або повністю приєднується невідбута частина покарання за попереднім вироком су

ду” [1, ст. 70]. На думку російського науковця С.І. Курганова, призначення покарання за сукупністю вироків матиме місце тоді, коли засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання вчинив новий злочин, незалежно від того чи вступив вирок у законну силу [2, с. 51]. На нашу думку, позиція науковця є правильною, але недоліком російського законодавця, вважаємо, є те, що у диспозиції статті це положення чітко не виписано. А тому може скластися враження, що у разі вчинення особою нового злочину до вступу вироку в законну силу покарання повинно бути призначено за сукупністю злочинів, а не за сукупністю вироків. Таке ж положення, як у КК Російської Федерації, закріплено і у відповідних статтях КК Республік Азербайджан та Туркменистан [3, ст. 67; 4, ст. 64]. По-іншому і, на наш погляд, більш вдало сформульовані диспозиції статей Китайської Народної Республіки, республік Вірменії, Білорусії, Казахстану, Таджикистану, Узбекистану та України. Так, в ст. 71 КК Китайської Народної Республіки зазначено: “Якщо після постановлення вироку, але до відбуття повного строку покарання засуджений знову вчинить злочин, йому необхідно призначити покарання за новий злочин і до цього покарання приєднати невідбуту частину покарання за першим вироком” [5, ст. 71]. Схоже положення закріплено у ст. 73 КК Республіки Білорусія, в ст. 67 КК Республіки Вірменія, в ст. 60 КК Республіки Казахстан, в ст. 68 КК Республіки

Таджикистан, в ст. 60 КК Республіки Узбекистан та у ст. 71 КК України, де вказано: “Якщо засуджений після постановлення вироку, але до повного відбуття покарання, вчинив новий злочин, то суд до покарання, призначеного за новим вироком, повністю або частково приєднує невідбуту частину покарання за попереднім вироком” [6, ст. 73; 7, ст. 67; 8, ст. 60; 9, ст. 68; 10, ст. 60; 11, ст. 71].

Своєрідно дане питання вирішується у КК Республіки Литва та КК Республіки Франція. В ч. 1 ст. 64 КК Литви зазначено: “Якщо засуджений, не відбувши призначеного покарання, вчиняє нове злочинне діяння або злочинне діяння вчиняє особа, відбуття покарання якої відстрочено, або нове злочинне діяння вчиняє особа, котра умовно-достроково звільнена від покарання в період невідбутого строку, суд, призначивши покарання за новий злочин, призначає покарання за сукупністю. При цьому покарання за сукупністю суд призначає шляхом повного або часткового складання” [12, ст. 64]. Відповідно до ст. 132–2 КК Франції сукупність злочинних дій простежуємо тоді, коли злочинне діяння вчинено особою до моменту винесення остаточного вироку за інший злочин. У ст. 132–8 -132–10 цього ж кодексу зазначено: “покарання подвоюється, якщо фізична особа, раніше судима за злочин або проступок, протягом вказаного в законі строку з моменту закінчення попереднього покарання або строку давності обвинувального вироку вчиняє новий злочин або проступок” [13, ст. 132–2; 132–8; 132–10]. Таке положення означає, що за кримінальним правом Франції ознакою, яка відмежовує сукупність злочинів від сукупності вироків є вступ вироку в законну силу.

На відміну від законодавця Азербайджану, Російської Федерації, Туркменистану, а також Литви, законодавець України, Білорусії, Вірменії, Казахстану, Таджикистану, Узбекистану та Китаю визначив момент, з якого необхідно призначати покарання за сукупністю вироків у разі вчинення особою нового злочину. Цим моментом є постановлення вироку по першій справі. Однак виникає запитання, що слід розуміти під поняттям “постановлення вироку”? Чи “постановлення вироку” є “проголошення вироку”, тобто чи це слова-синоніми, чи поняття “постановлення вироку” також охоплює собою “набрання вироком законної сили”. Відповідь на це питання має важливе кримінально-правове значення, адже дозволяє визначити: мала місце сукупність злочинів чи сукупність вироків.

Щодо цього питання український науковець В.І. Тютюгін зазначає, що постановлення вироку завершується проголошенням [14, с. 253]. Але, на нашу думку, це не зовсім так. В ч. 1 ст. 322 КПК України зазначено, що вирок постановляється в окремому приміщенні – нарадчій кімнаті. В ч. 2 ст. 332 КПК України, котра має назву “Складання вироку” зазначено, що вирок повинен бути написаний одним із суддів, який брав участь у його постановленні. А в ч. 1 ст. 341 КПК України зазначається, що після постановлення вироку судді повертаються до залу засідання, де головуючий або один із суддів проголошує вирок [15, ст. 322; 341]. Звідси доходимо висновку, що постановлення вироку відбувається в нарадчій кімнаті, а його проголошення – вже у залі судового засідання. Тому можна дійти висновку, що постановлення вироку – це процес його складання (написання) та підписання, а проголошення вироку є окремим етапом. Вважаємо, що оскільки постановлення вироку відбувається у нарадчій кімнаті, а його проголошення в залі суду, то із законодавчого положення доходимо висновку, що призначення покарання за сукупністю вироків може мати місце і до проголошення вироку, тобто, вже з моменту виходу суду з нарадчої кімнати. А сукупність злочинів матиме місце, коли винний вчинив суспільно небезпечне діяння до моменту видалення суду в нарадчу кімнату для постановлення вироку поу першій справі.

Однак інша позиція з цього питання у Пленуму Верховного Суду України. Відповідно до п. 25 постанови Пленуму Верховного Суду України “Про практику призначення судами кримінального покарання” від 24 жовтня 2003 р. № 7 за сукупністю вироків покарання призначається, коли засуджена особа до повного відбуття основного чи додаткового покарання вчинила новий злочин, а також коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до набрання ним законної сили [16, п. 25]. Як бачимо, позиція Пленуму Верховного Суду України суперечить позиції законодавця, закріпленій у ст. 71 КК України та ст. 322, 341 КПК України і тим самим зумовлює породу нових проблем у практиці застосування законодавства України.

Щоб припинити дискусії і усунути проблеми у практиці застосування кримінального законодавства України, на наш погляд, потрібно закріпити на законодавчому рівні момент, з якого необхідно застосовувати правила призначення покарання за сукупністю вироків.

У літературі з цього питання є дві позиції. Прихильники першої стверджують, що коли новий злочин вчинено винним після проголошення вироку і вступу його в законну силу, то має місце сукупність вироків, а коли новий злочин вчинено після проголошення вироку, але до вступу його в законну силу, має місце сукупність злочинів. В основу своєї позиції науковці вкладають те, що особа, засуджена за вчинення злочину, вважається судимою з дня набрання вироком законної сили і до моменту погашення або зняття судимості. Відповідно, юридичного значення вирок набуває не в момент його проголошення, а з дня набрання ним законної сили. Лише відтоді настають правові наслідки, породжені вироком, а тому правила ст. 70 КК (за КК Російської Федерації ця стаття передбачає правила призначення покарання за сукупністю вироків. В КК України ці правила передбачені в ст. 71) повинні застосовуватися лише тоді, коли новий злочин вчинено після вступу попереднього вироку в законну силу [17, с. 218–219; 18, с. 341; 19, с. 6, 12–13; 20, с. 360–361].

Прихильники іншої позиції вважають, що особа, щодо котрої з дотриманням встановленої законом процедури відбувся судовий розгляд, суддями (суддею) обговорено, складено і підписано обвинувальний вирок з призначенням покарання, і котра під час або після проголошення вироку вчиняє новий злочин, навряд чи може вважатися менш суспільно небезпечною і такою, яка заслуговує менш суворих правил призначення покарання, ніж та, котра, за інших рівних умов, вчиняє злочин після вступу вироку в законну силу. Вони також звертають увагу на те, що підвищена суспільна небезпека особи, котра вчиняє новий злочин під час або після проголошення вироку, але до вступу вироку в законну силу, а також і після вступу цього вироку в законну силу не стає меншою чи більшою від формального моменту – вступив чи не вступив проголошений вирок у законну силу. Прихильники цієї позиції також зазначають, що засуджений нерідко взагалі не усвідомлює конкретного моменту, з якого вирок щодо нього вступає в законну силу [21, с. 670].

Обидві позиції належно обґрунтовані і заслуговують на увагу. Однак ми схиляємось до першої позиції і вважаємо, що правила призначення покарання за сукупністю вироків необхідно застосовувати з моменту вступу вироку в законну силу. На наш погляд, якщо призначати покарання за нововчинений злочин за сукупністю вироків до вступу вироку по першій справі в законну силу, то виникатиме “процесуальна тяганина”, пов’язана з тим, що у разі подання апеляційної скарги і як її наслідок – скасування вироку чи постановлення нового вироку по першій справі, покарання буде змінено. Тоді за нововиявленими обставинами буде змінено і другий вирок, а отже і остаточне покарання за сукупністю вироків. Тому, підтримуючи М.Н. Становського та Е.Ю. Жинкіну, вважаємо, що правового значення вирок набуває з дня набрання ним законної сили і тому моментом, з якого необхідно призначати покарання за сукупністю вироків, треба вважати саме вступ вироку в законну силу.

Наступною відмінністю у врегулюванні питання призначення покарання за сукупністю вироків за законодавством іноземних держав є встановлення максимального строку покарання, яке може бути призначено за сукупністю вироків. Важливо зазначити, що така відмінність є двох видів:

1. Якщо остаточне покарання, призначене за сукупністю вироків, не пов’язане з позбавленням волі:

а) воно не може перевищувати максимальних строків або розмірів, встановлених для даних видів покарань в Загальній частині Кримінального кодексу (Азербайджан, Білорусія, Казахстан, Російська Федерація, Таджикистан, Туркменистан, Україна);

б) воно не може перевищувати максимального розміру, встановленого для даних видів покарання Особливою частиною Кримінального кодексу (Вірменія).