Віднесення фізичного впливу на особу до причин неосудності, на нашу думку, буде повністю відповідати правовій природі цього явища. Адже в таких випадках виключається не кримінальна протиправність вчиненого діяння, що характерно для обставин, що виключають злочинність діяння, а вольова ознака осудності, яка передусім є однією з ознак складу злочину, бо у тих випадках, коли особа заподіює шкоду об’єктам кримінально-правової охорони внаслідок застосування до неї фізичного впливу, який виключав можливість її керувати своїми діями, вчинене діяння не перестає бути суспільно небезпечним та кримінально протиправним. Аналогічно не зникають такі об’єктивні ознаки поняття злочину, як суспільна небезпека та кримінальна протиправність і у випадку відсутності інших суб’єктивних ознак складу злочину, наприклад, вини чи недосягнення особою віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Саме таке розуміння кримінально-правового значення фізичного впливу, який виключає можливість особи керувати своїми діяннями, дозволяє стверджувати, що в таких випадках фактично може мати місце опосередковане виконання злочину, і, відповідно до ч. 2 ст. 27 КК України, підлягати кримінальній відповідальності буде та особа, яка фактично застосувала фізичний вплив. Так, якщо винний штовхнув одну людину на іншу, в результаті чого остання отримала тілесні ушкодження, кримінальній відповідальності буде підлягати та особа, яка зробила поштовх. Як стверджував свого часу М.С. Таганцев, у таких випадках особа фактично є простим знаряддям вчинення злочину, коли, усвідомлюючи злочинність вчинюваного, вона тим самим не мала можливості виконати вимоги закону чи запобігти його порушенню [12, с. 451–452]. В іншому випадку, якщо вважати, що застосування до особи фізичного впливу виключає кримінальну протиправність вчиненого нею діяння, то навряд чи було б можливим притягти до кримінальної відповідальності за заподіяну шкоду об’єктам кримінально-правової охорони особу, яка застосувала такий фізичний вплив, оскільки в такому разі заперечується сам факт вчинення кримінально-протиправного діяння.

Здебільшого в науковій літературі з приводу розуміння поняття фізичного примусу в кримінальному праві вказується, що під ним необхідно розуміти силовий вплив на людину, зокрема спричинення їй різного роду тілесних ушкоджень, побоїв, мордування, обмеження волі, спрямований на примушування її до вчинення суспільно небезпечного діяння [1, с. 53–54; 7, с. 184; 5, с. 189; 4, с. 306].

Таке розуміння фізичного примусу, як і сам термін «фізичний примус», як вважає Н.М. Ярмиш, є досить спірним. На її думку, про примус можна говорити тільки у тих випадках, коли людина виконує те, що від неї вимагається, тобто проявляє свою волю. Він не може бути непереборним. Так званий непереборний фізичний примус – це не примус, а різновид непереборної сили, під впливом якої людина взагалі не прояв­ляє себе як особистість. Адже за допомогою одного лише фізичного насильства, не підкріпленого конкретною вимогою, людину неможливо змусити щось зробити. Можна тільки зробити це замість неї. Якщо злочинець, користуючись перевагою в силі, схопить когось за руку і цією рукою вдарить іншого, то це зовсім не означає, що він змусив вдарити людину. Таким чином, вважає науковець, те, що у кримінальному праві прийнято називати «фізичним примусом», логічно розглядати як фізичне насильство, що служить додатковим до погрози засобом тиску на психіку [13, с. 456]. На недопустимість ототожнення непереборного фізичного впливу, який виключає можливість особи керувати своїми діяннями (vis absoluta), та фізичного насильства, яке може супроводжувати погрозу і бути свого роду допоміжним засобом впливу на волю особи (vis com-pulsiva), свого часу звертав увагу ще М.С. Таганцев. На його думку, vis absoluta може розглядатися як причина, що виключає осудність, а vis compulsiva, як обставина, що виключає злочинність діяння [12, с. 451– 452].

Нам видається, що з думкою Н.М. Ярмиш необхідно погодитися. Наведені вище розуміння фізичного примусу є неточним і з огляду на ч. 1 ст. 40 КК України. Адже в ній вказується, що фізичний примус виключає кримінальну відповідальність особи в тому випадку, коли такий примус позбавляв особу можливості керувати своїми вчинками. Отже, йдеться про випадки, коли особа не має можливості вибору форми поведінки. Про примушування може йтися тільки у тих випадках, коли особа має можливість вибору. Щоправда, треба відзначити, що сам законодавець використовує невдалий термін, що можна вважати однією із причин, яка обумовлює неправильне розуміння кримінально-правового значення фізичного впливу, який виключає можливість особи керувати своєю поведінкою. До недоліків наведеного розуміння фізичного впливу необхідно, на наш погляд, віднести і те, що сутність його науковці, здебільшого, вбачають у насильницькому впливові на особу, фактично ототожнюючи його з фізичним насильством. Ввважаємо, що в окремих випадках фізичний вплив на особу може виключати можливість такої особи керувати своєю поведінкою, навіть якщо він не носить насильницького характеру. Наприклад, лікаря закрили в квартирі, куди він добровільно зайшов, через що він не має можливості надати допомогу хворому. У таких випадках навряд чи правильним буде стверджувати, що стосовно лікаря мало місце фізичне насильство. З огляду на викла­дене, більш правильно використовувати термін «фізичний вплив», який охоплює як фізичне насильство, так і інші способи фізичного впливу на особу, що можуть призводити до втрати нею можливості керувати своїми діяннями.

Якщо досліджувати питання про кримінально-правове значення фізичного впливу в контексті причин неосудності, необхідно звернути увагу на ще одну неточність, яку, на нашу думку, допускає законодавець. Як випливає із ч. 1 ст. 40 КК України, фізичний вплив може виключати тільки можливість особи керувати своїми вчинками, тобто вольову ознаку осудності. Можна навести приклади ситуацій, коли внаслідок фізичного впливу на особу вона, формально зберігаючи можливість керувати своєю поведінкою, втрачає можливість усвідомлювати свої діяння. Наприклад, водію під час керування транспортним засобом затулили очі або кинули в очі сторонні предмети (пісок чи сіль), через що він втратив можливість усвідомлювати свої діяння. Тож нема підстав для того, щоб обмежувати кримінально-правове значення фізичного впливу на особу випадками втрати особою можливості керувати своїми вчинками внаслідок такого впливу, оскільки такий вплив може виключати також можливість особи усвідомлювати свої діяння.

Саме таке формулювання цього поняття, на наш погляд, певною мірою може допомогти при вирішенні спірного на сьогодні в науці кримінального права питання про кримінально-правове значення гіпнозу. Питання про кримінально-правове значення діяння особи, вчинене під впливом гіпнозу, в кримінально-правовій науці досить тривалий час не піддавалося спеціальному дослідженню. Обумовлюється це, перш за все, тим, що адекватного психологічного обґрунтування цього феномена поки що в науці не зроблено [8, с. 356]. Крім того, на сьогодні у психології переважає думка про неможливість вчинення особою злочину під впливом гіпнозу [14, с. 177–178].

Здебільшого науковці оминають цю проблему. Лише окремі з них висловлюються з приводу цього спірного питання. В.К. Грищук, наприклад, вважає, що поведінка особи, вчинена під впливом гіпнозу, не може вважатися діянням у кримінально-правовому розумінні цього терміна [15, с. 223]. Натомість, на думку А.В. Наумова та А.А. Тер-Акопова, застосування до особи гіпнозу необхідно розглядати за правилами застосування психічного примусу [5, с. 189–190; 7, с. 183– 184].

Щоправда, А.А. Тер-Акопов зазначає, що у кримінальному зако­нодавстві існує прогалина стосовно тих випадків, коли застосування психічного примусу у формі гіпнозу виключає можливість особи усвідомлювати свої діяння або керувати ними [7, с. 184].

Свого часу М.С. Таганцев підкреслював, що гіпнотизера можна вва­жати володарем психічної та фізичної діяльності загіпнотизованого. Тож у випадку вчинення особою суспільно небезпечного діяння внаслідок застосування до неї гіпнозу така особа повинна визнаватися неосудною і причиною її неосудності буде тимчасовий розлад психічної діяльності [12, с. 388–389].

На нашу думку, перш ніж вирішувати питання про кримінально-правове значення гіпнозу, необхідно насамперед з’ясувати, який вплив він здійснює на інтелектуально-вольову діяльність людини і, крім того, за допомогою яких способів впливу людину можна привести у стан гіпнозу. На сьогодні вважається, що наукове обґрунтування суті нейрофізіологічних механізмів гіпнозу дав І.П. Павлов, який довів, що в основі гіпнозу є процес гальмування в корі великих півкуль мозку, подібно до того, як це відбувається під час звичайного сну. Отже, гіпноз – це частковий сон, особливість якого полягає в тому, що окрема ділянка кори головного мозку перебуває у стані збудження, через яку і відбувається контакт гіпнотизера з особою, на яку він впливає [16, с. 232; 14, с. 171].

Під час такого сну за допомогою вербального впливу в особи можна викликати фізіологічні реакції поведінки в певній ситуації, так якби ця ситуація існувала реально, або, навпаки, стерти з пам’яті певну інформацію про події, які реально мали місце. Наприклад, гіпнотизер може викликати в особи в такому стані страх, радість або інші емоції, які будуть супроводжуватися відповідними поведінковими реакціями. Проведені експерименти свідчать, що навіть стан сп’яніння і відповідну поведінку особи у такому стані можна викликати за допомогою гіпнозу [16, с. 72–73; 14, с. 174–175; 17, с. 26–29].

Як вже відзначалося, учені, як правило, заперечують можливість загіпнотизувати особу на вчинення злочину. Обумовлюється така позиція тим, що навіть під гіпнозом особа ніколи не вчинить діяння, яке суперечить її внутрішнім установкам [14, с. 177–178]. Ми не будемо оспорювати наведену точку зору, оскільки для цього, на нашу думку, необхідно володіти відповідним емпіричним матеріалом. Відзначимо лише те, що є злочини, які не носять очевидно кримінального характеру, принаймні настільки, щоб їхнє вчинення входило у суперечність із внутрішніми установками кожної людини. Можна, звичайно, сперечатися про те, чи можна загіпнотизувати особу на вчинення вбивства, проте очевидно, що можна заблокувати у особи спогади про певні події і тим самим обумовити дачу такою особою завідомо неправдивих показів. З урахуванням викладеного, на нашу думку, цілком реально також змоделювати ситуацію, коли особа в стані гіпнотичного сну внаслідок навіювання з боку гіпнотизера певного типу поведінки вчинить суспільно небезпечне діяння, наприклад, заподіє особі тілесне ушкодження. В практиці відомі випадки, коли під впливом гіпнозу колишні військовослужбовці переживали сильний страх, гнів, агресію, відчували біль від поранення, захищали себе від куль та штиків, старалися вирватися в більш захищене місце і т.п. [18, с. 194–195]. Крім того, оскільки стан гіпнозу – це ніщо інше як особливий вид сну, тривалість якого підтримується гіпнотизером, можливість вчинення в такому стані суспільно небезпечного діяння у формі бездіяльності – наприклад, ненадання допомоги – ще більш очевидна. Отже, можна стверджувати, що теоретично не можна виключати випадків, коли внаслідок застосування до особи гіпнозу така особа вчинить суспільно небезпечне діяння, не маючи можливості забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою під час його вчинення.