501 ХРЯПІНСЬКИЙ П.В.,

кандидат юридичних наук, доцент, доцент кафедри кримінального права та правосуддя Запорізького національного університету

СВОЄЧАСНІСТЬ ЯК ПРИНЦИП ЗАОХОЧЕННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ УКРАЇНИ

Визначення принципів заохочення у кримінальному праві утворює нові орієнтири в усвідомленні соціальної цінності заохочувальних норм, дозволяє сформувати інструментарій законотворення і правозастосування та моделювати, конструювати, випробувати, визначати ефективність і впроваджувати заохочувальні норми. Не торкаючись зараз складних та суперечливих питань визначення принципів кримінального права та законодавства, їх ієрархії та змісту, зазначимо, що принципами цієї галузі права є основоположні ідеї, котрі визначають зміст кримінального права в цілому, його окремих інститутів та норм. Принципи є орієнтиром діяльності правоохоронних органів та суду при застосуванні кримінального закону.

Принципи заохочення у кримінальному праві є малодослідженими [1, с.114; 2, с.181]. Системі цих принципів та окремим їх видам у кримінальному законодавстві присвячені роботи Х.Д. Алікперова, Ю.В. Голіка, І.Е. Звечаровского, З.А. Рибака, Т.Р. Сабітова, І.А. Тарханова, Р.Р. Шакурова та інших правників. Утім принцип своєчасності не набув достатньої розробки, а деякі дослідники взагалі не згадують його серед керівних ідей заохочення у кримінальному праві.

Метою цієї статті є визначення місця своєчасності у системі принципів заохочення, визначення змісту цього принципу та його значення для заохочувальних норм кримінального законодавства України.

Принципи заохочення прямо закріплюються у заохочувальних нормах або безпосередньо випливають з їх змісту та наскрізь пронизують кримінально-правову матерію заохочення у кримінальному законодавс

тві. Складно погодитися з поглядом Т.Р. Сабітова, який відносить принципи заохочення позитивної кримінально-правової поведінки до спеціальних принципів, безпосередньо не закріплених у конкретних статтях кримінального закону [3, с. 54].

Одним із перших принципи заохочення у кримінальному праві визначив Ю.В. Голік. На думку цього правника, система принципів заохочення виглядає таким чином: 1) економія стимулу: щоб не знецінювати заохочення, його належить використовувати економно; 2) вигідність: заохочення має бути вигідним особі, яка заохочується; 3) шанс: кожна людина, котра знаходиться у визначеній системі стимулів, повинна мати шанс на отримання стимулу; 4) своєчасність: будь-яке заохочення має надаватися вчасно і, як правило, безпосередньо після вчинення відповідних дій; 5) інформованість: людина має добре усвідомлювати порядок, строки, умови надання заохочення; 6) зрозумілість: способи заохочення повинні бути прості і зрозумілі практично з першого читання; 7) наявність розрахунку: людина має сама розрахувати очікуване заохочення і вирішити, чи варто здійснювати додаткові енерговитрати для його отримання; 8) боротьба мотивів: коли на людину одночасно впливають різні стимули, наприклад, негативні та позитивні, перемога завжди має бути у того стимулу, який є сильнішим у даній ситуації; 9) персоналізація: у заохочення завжди має бути виключно індивідуальний характер; 10) співразмірність: заохочення має відповідати характеру і ступеню заслуги; 11) гарантованість: кожне корисне діяння має бути заохочене [4, с. 157-159]. І.А. Тарханов вважає, що, хоча значна частина зазначених положень і враховується законодавцем при конструюванні заохочувальних норм як певних вихідних ідей, але не всі вони є принципами [5, с. 86]. Проте не можна погодитися із визначенням І.А. Тархановим принципів заохочувальних норм через ознаку добровільності як основи кримінально-правового заохочення. Як зазначає цей дослідник, правову природу кримінально-правового заохочення, у подібних випадках підкреслює і фактично розкриває ознака добровільності посткримінального вчинку» [5, с. 113].

Кримінальне право та кримінологія

Добровільність, дійсно, є принципом інституту заохочувальних норм кримінального законодавства, але не єдиним і не визначальним.

Своєрідну позицію щодо системи принципів заохочення у кримінальному праві висловлює Т.Р. Сабітов, який за науково-обґрунтовані ідеї, що є орієнтиром для з’ясування змісту і призначення заохочувальних норм, розглядає принципи гарантованості, економії засобів та персоналізації заохочення [3, с. 55-57]. На нашу думку, автор є неоригінальним у визначенні принципів заохочення, у більшості вони співпадають з принципами заохочення, окресленими Ю.В. Голіком, та навряд чи вони можуть бути принципами інституту заохочувальних норм у кримінальному законодавстві Так, не можуть вважатися принципами економія заходів та персоналізація заохочення. Малопродуктивним є визначення принципів заохочувальних норм усупереч галузевому принципу «економії заходів кримінальної репресії». По-перше, принципи інститутів та норм не можуть протиставлятися галузевим принципам законодавства, по-друге, заохочувальні норми мають застосовуватися у будь-якому випадку, коли є передумови та підстави, передбачені у відповідних правових нормах, і по-третє, законодавство припускає неодноразове звільнення особи від кримінальної відповідальності. Так, ст. 45, 46 КК не містять нездоланих перепон щодо повторного звільнення особи від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям чи примиренням винного з потерпілим [6, с. 129-130]. Сталою є позиція законодавця щодо персонального характеру кримінально-правового впливу, тому не бачимо сенсу відокремлювати його як принцип заохочення.

На наш погляд, керівними ідеями, принципами заохочення необхідно вважати: правомірність, суспільну корисність, добровільність, доцільність, своєчасність правомірної, соціально корисної поведінки та її заохочення у кримінальному законодавстві.

Принцип своєчасності визначає час максимального стимулюючого ефекту від застосування заохочувальних норм. Слід погодитися з Ю.В. Голіком у тому, що будь-яке заохочення має надаватися своєчасно і, як правило, безпосередньо після вчинення відповідних позитивних дій [4, с. 159]. Однак зазначене розуміння принципу своєчасності є дещо спрощеним, таким, що не розкриває зміст і значення своєчасності з точки зору: а) передумов; б) підстав; в) умов за-охочення у кримінальному праві.

Насамперед при визначенні принципу своєчасності слід зауважити, що він закріплюється у заохочувальних нормах у два способи: прямо зазначається в нормі або безпосередньо випливає з її змісту. Так, наприклад, в ст. 49, 80, 81, 82, 91 КК прямо вказано строки, після спливу яких можливе застосування визначеного законом заохочення у вигляді звільнення від кримінальної відповідальності, відбування покарання, умовно-дострокового звільнення, дострокового зняття судимості тощо. З іншого боку, в ст. 17, 31, 36, 38, 39 КК ані строків, ані часу не вказується, але тлумачення змісту цих норм надає змогу визначити, що, скажімо, добровільна відмова при незакінченому злочині виконавця, організатора, підбурювача та пособника можлива лише у проміжок часу між готуванням до вчинення злочину та закінченим замахом на його вчинення [7, с. 11]. Якщо злочин закінчений, від нього не може бути добровільної відмови. Своєчасність затримання особи, яка вчинила злочин, згідно з ч. 1 ст. 39 КК, має місце «безпосередньо після вчинення посягання», тобто відсутній будь-який розрив у часі між тим, як особа вчинила злочин, та її кримінально-правовим затриманням потерпілими або іншими особами [8, с. 62].

У науковій літературі обґрунтовано пропонується виділяти передумови, підстави та умови звільнення особи від кримінальної відповідальності [6, с. 72-73; 9, с. 48-49]. Оскільки звільнення від кримінальної відповідальності є найбільш вживаною формою кримінально-правового заохочення, на нашу думку, було б доцільним та виваженим поширити вищезазначений поділ усіх обставин, що безпосередньо зумовлюють заохочення, на передумови, підстави та умови кримінально-правового заохочення. З огляду на це передумовою є юридичний факт (факти), що передує правомірній, суспільно корисній поведінці особи, за відсутності якого заохочення не застосовується. Підставою виступають найбільш суттєві, необхідні та достатні обставини застосування заохочення, що визначають правомірність та соціальну корисність поведінки особи у кримінально-правовій сфері. Умовами заохочення визнаються вимоги, що пов’язуються з майбутньою позитивною посткримінальною поведінкою особи після рішення суду щодо застосування заохочення, від виконання яких залежить остаточність прийнятого рішення [10, с. 284-285].

Своєчасність знаходить свою реалізацію у передумовах заохочення у кримінальному законодавстві через позначення певного часу появи визначеного факту, що з необхідністю передує правомірній, суспільно корисній поведінці особи, яка заслуговує на заохочення кримінально-правовими засобами. Більшість дослідників визнають «санкціоноване заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам при необхідній обороні» правомірним і суспільно корисним діянням, що заслуговує на вищу міру кримінально-правового заохочення – виключення злочинності діяння [11, с. 136; 12, с. 21]. КК органічно пов’язує правомірність необхідної оборони із наявністю суспільно-небезпечного посягання, а отже, із своєчасністю. Згідно з п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про необхідну оборону» № 1 від 26 квітня 2002 р. необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони. Слід мати на увазі, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент вчинення суспільно небезпечного посягання, а й у разі створення реальної загрози заподіяння шкоди. При з’ясуванні наявності такої загрози необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дають особі, яка захищається, підстави сприймати загрозу як реальну. Перехід використовуваних при нападі знарядь або інших предметів від нападника до особи, яка захищається, не завжди свідчить про закінчення посягання [13]. Зважаючи на це, своєчасність санкціонованого заподіяння шкоди правоохоронним інтересам при необхідній обороні передбачає такі часові ситуації з посяганням: а) яке ще не почалося, але з очевидністю та неминучістю має статися в даний момент; б) яке вже почалося, і об’єктам кримінально-правової охорони безпосередньо заподіюється суттєва шкода; в) яке вже закінчилося, але за фактичних обставин цей момент був неочевидним для потерпілого або інших осіб і вони не повинні були та не могли цього усвідомлювати [14, с. 180]. Передумовою дострокового зняття судимості виступає певний строк, протягом якого особа, яка відбула відповідне покарання, поводить себе правомірно (ч. 3 ст. 91 КК). Цей строк пересвідчує, що цілі кримінального покарання досягнуті, а у суспільстві утворюється упевненість в майбутній законослухняній поведінці такої особи [15, с. 281]. Визначена у такий спосіб своєча-сність є оптимальною за тривалістю, забезпечує диференційований підхід до різних категорій осіб і однаковий принцип його застосування, за вийнятком неповнолітніх, щодо яких суттєво скорочується його тривалість.