Як підстава застосування заохочення своєчасність, як правило, прямо вказує на час здійснення правомірної, соціально корисної поведінки або момент, до якого її здійснення заохочується кримінально-правовими засобами. Так, згідно з ч. 4 ст. 74 КК особа, яка вчинила злочин невеликої або середньої тяжкості, може бути за вироком суду звільнена від покарання, якщо буде визнано, що з урахуванням бездоганної поведінки і сумлінного ставлення до праці цю особу на час розгляду справи в суді не можна вважати суспільно небезпечною. Надання медичної допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину (п. 2-1 ч. 1 ст. 66 КК), що включено до переліку пом’якшуючих обставин Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України щодо гуманізації кримінальної відповідальності» від 15 квітня 2008 р., вже тривалий час використовується як обставина, що пом’якшує покарання у російському кримінальному законодавстві (п. «к» ч. 1 ст. 61 КК РФ). Ця обставина зустрічається у 8,3 % випадків врахування пом’якшуючих обставин [16, с. 157]. Своїми своєчасними діями щодо надання медичної допомоги потерпілому безпосередньо після вчинення злочину винний втручається у розвиток звичайної течії причинно-наслідкових зв’язків і зменшує (мінімізує) тяжкі наслідки злочину. Іноді завдяки виключно своєчасно наданій медичній допомозі вдається врятувати життя потерпілого від ДТП, нещасних випадків на виробництві, в побуті тощо.

Досить часто підстава заохочення обумовлюється кримінально-процесуальними обставинами. Так, згідно з ч. 3 ст. 175 КК особа звільняється від відповідальності, якщо до притягнення до кримінальної відповідальності нею здійснено виплату заробітної плати, стипендії, пенсії чи іншої встановленої законом виплати громадянам. У відповідності з ч. 3 ст. 169 КК особа, яка дала хабар, звільняється від відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання хабара або якщо після давання хабара вона добровільно заявила про те, що сталося, до порушення кримінальної справи щодо неї органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи.

Погашення заборгованості керівником підприємства, установи або організації, незалежно від форми власності, має здійснитися своєчасно, тобто «до притягнення його до кримінальної відповідальності». В Узагальненні судової практики розгляду судами кримінальних справ про невиплату заробітної плати, стипендій, пенсій чи інших установлених законом виплат обґрунтовано зазначається, що притягнення до відповідальності можливе з моменту пред’явлення особі обвинувачення [17, с. 19]. Проте як дослідники кримінального права, так і судова практика припускаються у цьому питанні помилок. В.І. Павликівський вважає, що притягнення особи до кримінальної відповідальності має місце до моменту винесення обвинувального вироку суду [18, с. 112]. Так, Луцький міжрайонний суд постановою від 25 березня 2004 р. звільнив від кримінальної відповідальності на підставі ч. 3 ст. 175 КК директора приватної фірми Г., який протягом 2002– 2003 рр. не платив працівникам фірми заробітну плату, заборгувавши 12 тис. 600 грн. При цьому суд не врахував, що заборгованість із заробітної плати Г. погасив після направлення справи щодо нього до суду з обвинувальним висновком. Справу було безпідставно закрито згідно зі ст. 48 КК і ст. 7 КПК. Деякі суди закривали справи й у випадках погашення заборгованості на стадії розгляду справи в суді. Така практика Верховним Судом України визнана хибною. Крім того, ч. 3 ст. 175 КК містить спеціальну норму звільнення від кримінальної відповідальності, і в разі її застосування посилання на інші норми КК є зайвим. Застосування при цьому судами, наприклад, ст. 45 чи ст. 48 КК зобов’язує їх дотримувати зазначених у цих нормах умов звільнення від кримінальної відповідальності (вчинення злочину вперше тощо), тоді як ч. 3 ст. 175 КК інших умов, ніж виплата заробітної плати до притягнення до кримінальної відповідальності, не передбачає.

Підставою звільнення за давання хабара є позитивна посткримінальна поведінка хабародавця, що полягає у добровільній заяві особи про те, що сталося, до порушення щодо неї кримінальної справи органу, наділеному законом правом на порушення кримінальної справи. До добровільної заяви пред’являється вимога своєчасності. Своєчасною слід вважати заяву, що зроблена до порушення кримінальної справи щодо особи хабародавця. Це проміжок часу між моментом давання (отримання) хоча б частини хабара і постановою (ухвалою) про порушення кримінальної справи в порядку, передбаченому ч. 2 ст. 98 КПК. Слід погодитися з думкою Ю.В. Бауліна, який визнає цим моментом підписання однією з уповноважених осіб постанови про порушення щодо неї кримінальної справи [6, с. 294]. З процесуальної точки зору, заява про давання хабара має відповідати вимогам ст. 96 КПК щодо явки з повинною. Адресатом добровільної заяви є орган, наділений правом на порушення кримінальної справи. У п. 21 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» № 5 від 26 квітня 2002 р. роз’яснюється, що це органи внутрішніх справ, прокуратура, інший державний орган, наділений правом порушувати кримінальну справу [19]. М.І. Мельник, обґрунтовано критикуючи постанову Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про хабарництво» від 7 жовтня 1994 р., наголошує на тому, що вона дозволяла звернутися із заявою про давання хабара у будь-який державний орган [20, с. 233]. У вищезгаданій постанові цей недолік усунуто. Встановивши, що особа, яка дала хабар, звільнена від кримінальної відповідальності незаконно (зокрема, якщо хабар у неї не вимагали або вона заявила про даний хабар у зв’язку з тим, що про цей злочин стало відомо органам влади), суд, за наявності клопотання прокурора, має вжити передбачених ст. 278 КПК заходів для притягнення її до відповідальності. Таких самих заходів необхідно вживати у разі виявлення фактів звільнення від відповідальності на підставі ч. 3 ст. 369 КК організаторів, пособників, підбурювачів, оскільки на цих осіб звільнення не поширюється. Відтак, законодавець органічно поєднує своєчасність та соціальну корисність позитивної посткримінальної поведінки особи.

Умови застосування заохочення пов’язують своєчасність із іспитовими строками (невідбутої частини покарання), протягом котрих звільнена від покарання або його відбування особа зобов’язується виконати покладені на неї обов’язки та довести тим самим виправлення без застосування кримінального покарання. У цьому випадку застосування заохочення має, так би мовити, «авансований характер», оскільки від поведінки та виконання обов’язків умовно звільненої особи повністю залежать позитивні або негативні правові наслідки спливу зазначеного строку. Тому саме у цей визначений законом термін, тобто своєчасно, особа повинна довести своє виправлення та заслужити на остаточне звільнення від призначеного покарання або його відбування. Класичним прикладом зазначеного підходу до своєчасності є положення ст. 75 КК («Звільнення від відбування покарання з випробуванням»). В ч. 2 ст. 75 КК зазначається, що у цьому разі суд ухвалює звільнити засудженого від відбування призначеного покарання, якщо він протягом визначеного судом іспитового строку не вчинить нового злочину і виконає покла-дені на нього обов’язки.

Іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років (ч. 3 ст. 75 КК). У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може покласти на засудженого такі обов’язки: 1) попросити публічно або в іншій формі пробачення у потерпілого; 2) не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої системи; 3) повідомляти органи кримінально-виконавчої системи про зміну місця проживання, роботи або навчання; 4) періодично з’являтися для реєстрації в органи кримінально-виконавчої системи; 5) пройти курс лікування від алкоголізму, наркоманії або захворювання, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. Стаття 78 КК передбачає як позитивні, так і негативні наслідки закінчення іспитового строку. Засуджений, який виконав покладені на нього обов’язки та не вчинив нового злочину, після закінчення іспитового строку звільняється судом від призначеного йому покарання. Якщо засуджений не виконує покладені на нього обов’язки або систематично вчиняє правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про його небажання стати на шлях виправлення, суд направляє засудженого для відбування призначеного покарання (ч. 1, ч. 2 ст. 78 КК).

Зі встановленням іспитового строку у межах строку, на який згідно з законом жінку мо-же бути звільнено від роботи у зв’язку з вагітністю, пологами і до досягнення дитиною семирічного віку, суд може звільнити засуджених вагітних жінок або жінок, які мають дітей віком до семи років, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкі й особливо тяжкі злочини, від відбування як основного, так і додаткового покарання у разі призначення покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі (ст. 79 КК). У разі звільнення від відбування покарання з випробуванням вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до семи років, суд може покласти на засуджену особу обов’язки, передбачені ст. 76 КК.

Після закінчення іспитового строку суд, залежно від поведінки засудженої, звільняє її від покарання або направляє для відбування покарання, призначеного вироком. Якщо звільнена від відбування покарання з випробуванням жінка відмовилася від дитини, передала її в дитячий будинок, зникла з місця проживання, ухиляється від виховання дитини, догляду за нею, не виконує покладених на неї судом обов'язків або систематично вчиняє правопорушення, що потягли за собою адміністративні стягнення і свідчать про її небажання стати на шлях виправлення, суд за поданням контролюючого органу направляє засуджену для відбування покарання згідно з вироком суду (ч. 4, ч. 5 ст. 79 КК).

Отже, доходимо висновку, що одним із принципів заохочення є його своєчасність. Зміст цього принципу полягає у здійсненні правомірної, соціально корисної поведінки у певний час або термін (строк), що прямо вказаний чи безпосередньо випливає із заохочувальної норми та виступає як передумова, підстава чи умова застосування заохочення у кримінальному законодавстві.

Звечаровський И.Э. Стимулирование в праве: понятие и структурные элементы // Правоведение. – 1993. – № 5. – С. 112-117.

Звечаровский И.Э., Кропачев Н.М., Тарбагаев А.Н. Поощрение в уголовном праве // Совершенствование уголовного законодательства и практики его применения: – Красноярск, 1989. – С. 178-182.

Сабитов Т. Принципы поощрения в уголовном праве // Уголовное право. – 2006. – № 1. – С. 54-57.

Голик Ю.В. Принципы поощрения в уголовном праве // Проблемы правоведения в современный период. – Томск, 1990. – С. 157-167.

Тарханов И.А. Поощрение позитивного поведения в уголовном праве: Монограф. – Казань, 2001.

Баулін Ю.В. Звільнення від кримінальної відповідальності: Монограф. – К., 2004.

Гродецький Ю.В. Добровільна відмова при співучасті: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. – Х., 2002.

Баулин Ю.В. Право граждан на задержание преступника: Монограф. – Х., 1986.

Келина С.Г. Теоретические вопросы освобождения от уголовной ответственности: Монограф. – М., 1974.

Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. – К.; Х., 2001.

Баулин Ю.В. Обстоятельства, исключающие преступность деяния: Монограф. – Х., 1991.

Орехов В.В. Необходимая оборона и иные обстоятельства, исключающие преступность деяния: Монограф. – СПб, 2003.

Про судову практику у справах про необхідну оборону: Постанова Пленуму Верхов-ного Суду України № 1 від 26 квітня 2002 р. // Інформаційний сервер Верховного Суду України // http://www.scourt.gov.ua/.

Хряпінський П.В. Кримінальне право України: Загальна частина: Навч. посіб. – Суми, 2009.

Голіна В.В. Судимість: Монограф. – Х., 2006.