262 О.П. ГорпинюкСТАН ДОСЛІДЖЕННЯ ПРОБЛЕМИ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ОХОРОНИ ПРИВАТНОСТІ В ЮРИДИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Узагальнюються думки науковців про дискусійні питання кри­мінально-правової охорони приватного життя. названо положення, які є спірними у кримінально-правовій науці, та питання, які взагалі не висвітлено в літературі.

Ключові слова: приватність, недоторканність приватного життя, приватна таємниця, конфіденційна інформація.

Постановка проблеми. Проблеми кримінально-правової охо­рони приватного життя людини не вирішена належним чином у зако­нодавстві України. Відсутні також роз’яснення Пленуму Верховного Суду України щодо правильної кваліфікації злочинів, що порушують недоторканність приватного життя. У юридичній літературі багато питань щодо охорони недоторканності приватного життя або не вирі­шено взагалі, або залишаються ще спірними.

Стан дослідження. У вітчизняній юридичній літературі є тільки одна публікація, у якій висвітлено стан дослідження кримінально-правової охорони окремих конституційних прав особи [1]. Однак, у за­значеній праці розглянуто лише деякі питання, що стосуються охорони приватного життя людини. Водночас немає праці, присвяченої узагальненню думок науковців щодо дискусійних питань кримінально-правової охорони приватного життя, а також проблеми, які взагалі не висвітлю­ються в літературі. Враховуючи це ми поставили мету розглянути окре­мі положення, що стосуються кримінально-правової охорони недотор­канності приватного життя, викладених у юридичній літературі.

Виклад основних положень. У вітчизняній правовій літературі проблеми кримінально-правової охорони приватного життя є предме­том дослідження не багатьох наукових праць. Здебільшого питання охорони недоторканності приватного життя висвітлюю

...ться на сторін­ках української наукової періодики у публікаціях Д.С. Азарова, П.П. Андрушка, М.В. Анчукової, Є.Ю. Захарова, Д.Ю. Кондратова, К.Б. Марисюка, А.М. Титова та деяких інших. С.Я. Лихова частково торкається проблеми недоторканності приватного життя у монографії, присвяченій злочинам у сфері реалізації громадянських, політичних та соціальних прав і свобод людини і громадянина. Кримінально-правова охорона приватного життя стала предметом дисертаційного дослі­дження І.Ю. Дем’яненко, яка присвячена аналізу ст. 182 КК України про порушення недоторканності приватного життя.

Натомість у наших колег з Російської Федерації впродовж останніх років все більше зростає інтерес до проблеми кримінально-правової охорони приватності. Свідченням цього є значна кількість дисертаційних досліджень, присвячених цій проблемі в кримінальному праві. Так, кримінально-правовій охороні недоторканності приватного життя присвячено дисертаційні роботи: І.П. Галигіної, І.Р. Діваевої, В.М. Жеребкіна Е.Е. Калашнікової, Б.Н. Каднікова, О.В. Мозгового, П.Н. Макеєва, І.А. Шевченко. У деяких дисертаціях розглядаються окремі аспекти приватності, зокрема, кримінально-правова охорона недоторканності приватного житла є предметом дисертаційних дослі­джень Н.Ю. Акініної та В.Ю. Малахова; таємниця особистої кореспо­нденції в кримінальному праві – Д.В. Бушкова, кримінально-правова охорона прав і свобод пацієнта – А.Г. Блінова.

Автори, які досліджують кримінально-правову охорону приват­ного життя наводять свої визначення поняття приватного життя. Але слід зазначити, що на сьогодні нема визначеного підходу до з’ясування змісту цього поняття, як і, нема єдиного розуміння суті приватного (особистого) життя.

Один із суттєвих недоліків визначення поняття приватного жит­тя, що наводиться у літературі, полягає у нечіткості методологічних підходів. Як відомо, правильний вибір методології і використання тих чи інших прийомів визначення поняття є запорукою повноти і точності з’ясування самого поняття, яке досліджується. Здебільшого науковці дають коротку дефініцію приватного життя, вказуючи на його істотні ознаки. Так, під приватним життям розуміють: сферу особистого само­врядування (саморегулювання), в якій фізична особа має верховну владу щодо визначення свого життя та його регулювання [2, с 6]; при­родний стан людини та громадянина, що надає йому можливість воло­діти та реалізовувати наявні в індивіда властивості [3, с 26]; сфера духовної та фізичної діяльності людини, яку вона сама собі установ­лює, розвиває й контролює та визначає ступінь її відкритості [4]; духо­вна й фізична сфери життя будь-якої людини, що дозволяють їй реалізу­вати свої мотиви, потреби, бажання та інтереси, недоторканність яких не може бути порушена без її згоди [5]; сфера сімейного життя, родинних відносин, зв’язків між друзями, повсякденне побутове життя, дозвілля, інтимні стосунки [6, с 262]. Зустрічаються визначення приватного життя через його складові, а саме приватне життя пропонують розуміти як соці­альне явище та власне як інформація про приватне життя [7, с 20]; або приватне життя, на думку науковців, являє собою поєднання двох аспек­тів: діяльність - свобода поведінки і думки в інтимній, особистій, сімейній та ділових сферах та інформація про людину, її поведінку, думки [8]. Ви­значають також поняття приватного життя у широкому розумінні - як конституційне право людини на недоторканність різних таємниць та пер­сональних даних та у вузькому розумінні - становлять роздільно відомос­ті особистого характеру без урахування персональних даних, які дозволя­ють ідентифікувати людину в суспільстві [9].

До дискусійних питань належать різні підходи до визначення без­посереднього об’єкта злочинів, що посягають на приватність. Зокрема, безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 182 КК України про недоторканність приватного життя, окремі науковці називають право гро­мадянина на недоторканність приватного життя, особисту та сімейну тає­мницю [10, с 121], або ж суспільні відносини, що забезпечують недотор­канність приватного життя [11, с 195]. С.Я. Лихова не погоджується з таким формулюванням і вказує на надто широке тлумачення змісту без­посереднього об’єкта даного злочину. Автор вважає безпосереднім об’єктом злочину, передбаченого ст. 182 КК України право на конфіден­ційність інформації, адже йдеться у цьому випадку саме про незаконні дії (збирання, зберігання, використання і поширення) з конфіденційною ін­формацією [6, с 264]. Існує ще один погляд на об’єкт цього злочину, згід­но з яким основним безпосереднім об’єктом, якому завдається шкода, є право власності на конфіденційну інформацію про особу. Додатковим факультативним об’єктом може бути право фізичної особи на збереження у таємниці обставин свого особистого життя, право на невтручання в осо­бисте життя або на його недоторканність [2, с. 7].

Виникають питання з визначенням предмета злочинів, що поляга­ють у розголошенні конфіденційної інформації про особу. Це пов’язано з тим, що чинне законодавство не містить переліку видів інформації про особу, які можуть визнаватися конфіденційними, а також не визначає по­рядок визнання тих чи інших видів відомостей про особу конфіденційною інформацією. Так, на думку одних науковців, предметом злочину про по­рушення недоторканності приватного життя (ст. 182) може бути будь-яка конфіденційна інформація про особу: незаконно одержана (зібрана), до­кументована, яка стала відома певним особам у зв’язку з виконанням ни­ми професійних чи службових обов’язків [12, с. 44; 13, с. 99].

Дещо іншої позиції дотримується Л.П. Брич, яка вважає, що для визначення поняття «конфіденційна інформація про особу» як предмета відповідного злочину, повинна застосовуватися сукупність об’єктивного і суб’єктивного критеріїв: 1) це інформація про факти, які мали місце в реа­льній дійсності; 2) розповсюджена інформація повинна бути об’єктивно таємною, нікому невідомою [14, с. 137]. І.Ю. Дем’яненко визначила пред­мет злочину, передбаченого ст. 182 як конфіденційну інформацію про особу, яка є: 1) у практичному плані – окремо існуючим предметом із спе­цифічними ознаками матеріальності, з яким вчиняється кожна із зазначе­них у цій статті незаконних дій; 2) в юридичному плані – одночасно: а) предметом суспільних відносин, які охороняються ст. 182 КК; б) само­стійною обов’язковою ознакою складу злочину, яка розглядається у суку­пності з об’єктом злочину, характеризує його об’єктивну сторону [2, с. 9].

Слід відзначити, що визнання предмета злочину як конфіденцій­ної інформації зачіпає складнішу проблему, а саме таке розуміння пред­мета злочину означає відхід від традиційного розуміння предмета зло­чину як речі (речей) матеріального світу, з приводу яких чи у зв’язку з якими вчиняють злочин [15, с. 84]. Так, О.Е. Радутний пропонує пред­метом злочину визнавати речі або інші явища об’єктивного світу (інфо­рмація, енергія тощо), з певними властивостями яких кримінальний за­кон пов’язує наявність у діянні особи ознак складу конкретного злочину [16, с. 10], Є.В. Лащук вважає, що предмет злочину проявляється у ма­теріальних цінностях, котрі людина може сприймати органами чуття чи фіксувати спеціальними технічними засобами [17, с. 8].

Неоднозначно вирішується питання про розмежування злочину, передбаченого ст. 182 КК України «Порушення недоторканності приватного життя» та інших злочинів, що також посягають на приватність (розголошення таємниці листування, телефонних розмов, іншої корес­понденції; лікарської таємниці; відомостей про проведення медичного огляду на виявлення зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби; таємниці усиновлення (удочеріння); відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист; даних досудового слідства або дізнання та ін.). Науковці відстоюють декілька пози­цій. Прихильники однієї вважають, що розголошення відомостей, які ста­новлять предмет цих злочинів, тягне за собою розголошення певного різ­новиду конфіденційної інформації. Кваліфікувати такі діяння при наявності підстав слід за правилами кваліфікації за сукупністю злочинів [6, с 279; 18, с. 33]. Відповідно до іншої позиції зазначені злочини конку­рують між собою [19, с. 186].Отже, у такому випадку слід керуватися пра­вилами конкуренції кримінально-правових норм.

До проблем, які необхідно вирішити належить питання відме­жування злочинів проти приватного життя від цивільно-правових делі­ктів та адміністративних правопорушень, оскільки приватне життя особи є предметом не тільки кримінально-правової охорони, але й охороняється нормами цивільного й адміністративного права. Так, ст. 278 ЦК України передбачає заборону поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права, а в ст. 151 КпАП України йдеться про самоправне зайняття жилого приміщення.

Загалом відмінність між злочином та іншими правопорушення­ми визначають за ступенем суспільної небезпечності [20, с 82]. Зокре­ма, М.І. Хавронюк визначає критеріями відмежування злочинів від інших правопорушень суспільну небезпечність, суб’єкта правопору­шення, винність, кримінальну протиправність та кримінальну кара­ність [19, с 18]. Щодо вирішення проблеми розмежування злочинів проти приватного життя від цивільно-правових деліктів та адміністра­тивних правопорушень у юридичній літературі пропонують доповнити ряд злочинів проти приватного життя вказівкою на заподіяння істотної шкоди [21;13, с 103], адже це ознака, яка вказує на підвищений сту­пінь суспільної небезпеки зазначених злочинів порівняно з суспільною небезпекою інших правопорушень (цивільних, адміністративних).