306 МАЛЯР Г.В.,

доцент Київського Міжнародного Університету

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО КЛАСИФІКАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ ЗЛОЧИНЦІВ

Політична кримінологія належить до нових наукових напрямів, тому на сьогоднішній день недостатньо розроблені ані сама політична злочинність, ані типологія та класифікація. Ґрунтовне дослідження політичної злочинності неможливе без знань про особу політичного злочинця. В статті викладені погляди вітчизняних, зарубіжних кримінологів та позиція автора щодо класифікації політичних злочинців.

Численні типи, види, класи, групи, на які можна поділити або в які – об’єднати політичних злочинців, свідчать про багатомірність і складність не тільки самої політичної злочинності, а й осіб, що вчиняють політичні злочини. В дослідженні висвітлені відмінності особи політичного злочинця від особи загальнокримінального злочинця, які виявляються у соціальному статусі, віці, рівні освіти та інших ознаках.

Загальносоціальний рівень характеристики особи злочинця завжди викликав суперечки серед кримінологів. На думку Ю.Д. Блувштейна, Г.М. Резник, А.М. Яковлєва, загальне поняття особи злочинця у змістовному плані не може бути визначено. Н.С. Лейкін, Г.М. Міньковський, А.Б. Сахаров, Ю.М. Антонян вважають, що особа злочинця – це певний соціальний тип, і обмежують загальне поняття особи злочинця системою специфічних, не властивих законослухняним громадянам якостей, або таких, що мають особливу антисоціальну спрямованість.

Теоретично існування особливого типу особи, що вчиняє злочини, було обґрунтовано в кримінологічній літературі на початку 60-х рр. (А.Б. Сахаров, Б.В. Волженкин, Н.С. Лейкін). Експерименти зі впізнання образу злочинця в 60-і й особливо 70–80-і рр. підтвердили існування визначеного соціального типу особи, якому притаманний

комплекс змістовних соціально обумовлених характеристик, що відрізняються від характеристик законослухняної особи. Такі характеристики є типовими для багатьох із тих, що вчиняють злочини, і визначають вірогідність злочинної поведінки.

Характерна для кримінального типу особи ймовірність вчинення злочину реалізується тільки в процесі взаємодії типу кримінальної особи з певними соціальними умовами. Саме тому поняття криміногенного типу особи охоплює не всіх тих, хто вчинив злочини. Аналіз окремих кримінологічних досліджень свідчить про те, що злочин може вчинити людина, яка не володіє тими суб’єктивними ознаками, що властиві криміногенному типу особи. В той же час носіїв негативних криміногенних якостей можна зустріти серед тих, хто не вчиняв злочинів ( А.И. Долгова, Ю.М. Антонян, Ю.Д. Блувштейн, Н.А. Стручков). На цій підставі у кримінології виділяють тип випадкового злочинця, який вчинив злочин при вирішальному впливі ситуації, що складається нерідко без його участі.

Політична кримінологія належить до нових наукових напрямів, тому на сьогоднішній день залишаються недостатньо розробленими як сама політична злочинність, так і типологія та класифікація. До жовтневого перевороту 1917 р. досліджували політичну злочинність та пропонували класифікацію політичних злочинців Є.Н. Анучін, М.Н. Гернет, В.Н. Неклюдов, Ю.В. Соколов, Н.А. Тарновський. Потім була тривала перерва у дослідженнях політичної злочинності. Серед сучасних науковців класифікація політичних злочинців зустрічається у працях А.П. Кабанова, А.Ф. Кулакова, С.М. Іншакова, Г.Й. Шнайдера, В.В.Лунєєва.

Ґрунтовне дослідження політичної злочинності неможливе без знань про особу політичного злочинця. Для досягнення результативності дослідження особи злочинця необхідно провести класифікацію, що надасть можливість зрозуміти особливості особи політичного злочинця в усіх її проявах, виявити певні закономірності та критерії оцінки.

Проводити типологізацію політичних злочинців можна за наступними ознаками: за суб’єктивним критерієм (мотив вчинення злочину), за об’єктивними критеріями (характер направленості злочинної діяльності, ступінь суспільної небезпеки особи).

Так, Г.Й. Шнайдер поділяє політичних злочинців на злочинців за переконанням та злочинців за псевдопереконанням. Політичний злочинець за переконанням упевнений, що вчинювані ним правопорушення необхідні для блага суспільства і держави та виправдовуються їх інтересами. Такі особи аж ніяк не вважають себе злочинцями і рішуче відокремлюють себе від «низьких» злочинців, з якими вони не хочуть мати нічого спільного. Політичний злочинець за переконанням намагається представити себе ідеалістом, альтруїстом, політичним пророком чи месією. Він глибоко переконаний в істинності і справедливості свого політичного кредо; відданий своїй ідеології. На відміну від нього політичний злочинець за псевдопереконанням переслідує насправді тільки особисті корисливі цілі; його політичні «переконання» слугують йому лише ширмою для самореклами. Він вчиняє злочинні діяння через прагнення встановити і укріпити свою владу й вплив, через авантюрні спонукання та заради власної політичної кар’єри [1, с. 438].

Інший дослідник, С.М. Іншаков, поділяє політичних злочинців за характером мотивації на:

ідеологічний тип;

релігійний тип;

корисливий тип;

владний тип (прагне одержати владні повноваження);

боягузливий (зраджує батьківщину через страх) [2, с. 433].

Така типологія є важливою для оцінки мотивів поведінки тих виконавців і пособників політичних злочинів, які вчиняють злочини під впливом організаторів та підбурювачів, що добиваються політичних цілей. Політична мета одних осіб (організаторів, підбурювачів) не завжди передбачає наявність політичних мотивів у інших осіб (виконавців, пособників). Буває й так, що організаторів та підбурювачів спонукають також і додаткові мотиви: користь, національна нетерпимість чи ворожнеча, помста, заздрість [3, с. 3].

Аналіз політичної злочинності дозволяє дійти висновку, що за суб’єктивними ознаками можна виділити три типи політичного злочинця. До першої групи належать особи, які за своїм внутрішнім спрямуванням уже налаштовані на вчинення політичного злочину. Тобто від самого початку прагнуть до влади, причому, знають, що будуть вчиняти злочини, маючи певні повноваження, або досягають влади завідомо злочинним шляхом. Для таких осіб не існує моральних перепон у порушенні закону через перевищення своїх повноважень чи зловживання службовим становищем, тим більше що стереотипно в суспільстві злочинцями називають вбивць чи грабіжників. До другої групи належать особи, які спочатку отримали владні повноваження, а потім, не витримавши спокуси влади та піддавшись характерному для влади спотворенню реальності вдалися до вчинення злочину. Третю групу, на нашу думку, складають так звані ідейні романтики. Це особи, які не мають прямого відношення до влади і не прагнуть особисто її отримати. Вони мріють змінити суспільний чи політичний лад на краще (на їхнє переконання), прагнуть відстояти права свого чи іншого народу шляхом сепаратизму та ін.

Запропонована типологія політичних злочинців не є універсальною і потребує подальшого удосконалення.

За характером спрямованості політичної злочинної діяльності, пов’язаної зі способами вчинення політичних злочинів, можна виділити такі групи злочинців: а) особи, що вчиняють політичні злочини з застосуванням насильства; б) особи, що вчиняють злочини без застосування насильства.

Аристотель у своїй роботі «Політика» писав, що політичні злочини вчиняються або шляхом насильства, або шляхом обману [4]. За цим принципом можна поділити політичних злочинців на дві кримінологічні категорії (групи): політичних насильників (політичних екстремістів) та політичних шахраїв. Другий тип політичного злочинця кримінологи іноді іменують іншим політико-кримінологічним терміном – «політичні авантюристи».

На думку А.П. Кабанова, політичними насильниками (політичним екстремістами) слід вважати тих людей або соціальні групи (суб’єкти політики), які для досягнення політичних цілей (особистих чи групових) використовують будь-які насильницькі методи, заборонені чинним російським чи міжнародним кримінальним законодавством (захоплення заручників, викрадення людей, піратство, тероризм, збройний заколот, насильницьке захоплення чи насильницьке утримання влади, військова агресія, геноцид та ін.)

Політичними шахраями можна умовно назвати всіх тих осіб (суб’єктів політики), які вчиняють злочини для досягнення своїх (особистих та/або групових) політичних цілей, з використанням різних форм обману (політична корупція, фальсифікація офіційних документів, обман виборців та ін.)

Серед політичних екстремістів можна виділити кілька видів:

Міжнародний політичний злочинець – особа, яка вчинила міжнародний політичний злочин або сприяла його вчиненню.

Політичний терорист – особа, яка вчинила акт політичного тероризму або сприяла його вчиненню.

Заколотник (бунтар) – особа, яка брала активну участь у здійсненні захоплення влади чи збройного заколоту або сприяла його вчиненню.

Тоталітарний злочинець – особа, яка брала активну участь у здійсненні політичних репресій стосовно значної частини населення [3, с. 3].

У зв’язку з вищевикладеним хотілося б зауважити, що А.П. Кабановим перелічені не всі злочини, у яких може брати участь тоталітарний злочинець. Його визначення слід доповнити з огляду на історію України, знищення великої частини нашого народу під час штучного голодомору насильницьке масове переселення народів. В історії інших країн також були тоталітарні режими, злочини яких не обмежувались репресіями. У 1960-70-і і на початку 1980-х рр. уряд ПАР проводив політику насильницького переселення, примушуючи людей відправлятися у райони, спеціально призначені для певних груп населення. Отже, на нашу думку, тоталітарний злочинець – це особа, яка брала активну участь у позбавленні людей життя з причин національної, релігійної, соціальної, політичної приналежності, у грубому насильницькому порушенні основних прав людини.

Політичних шахраїв можна умовно поділити в залежності від вчинених ними політичних злочинів на такі категорії: політичних корупціонерів – осіб, які для вчинення актів політичної корупції використовують підкуп та інші корупційні методи і засоби, а також політичних шахраїв – осіб, які використовують політичний обман та зловживають довірою з метою досягнення політичних цілей[3, с. 6].

На нашу думку, з такою типологізацією на дві групи погодитися не можна, оскільки є політичні злочини, які вчиняються без насильства і обману. Наприклад, позбавлення деяких категорій осіб виборчих прав за соціальною чи статевою ознакою, обмеження основних прав особи за національною, расовою чи іншою ознакою. Так, під час політики расової сегрегації (апартеїд) у ПАР (1948–1994рр.), Південній Родезії (1965–1980рр.), Намібії (під час окупації з боку пар ПАР) політичні злочини вчинялись не тільки шляхом насильства чи обману. Були прийняті закони, за якими чорношкірі були позбавлені всіх громадянських прав. Наприклад, Закон про заборону шлюбів білих з чорношкірими (1949), кримінальна заборона сексуальних контактів особам з різним кольором шкіри (1950), Закон про окрему реєстрацію білих і чорношкірих (1950), Закон про поділ земель для кожної раси, на основі якого було побудовано систему політичного і соціального розділення (1950), Закон, що забороняв представникам різних рас спільно користуватися громадськими установами (1953) тощо.

У США порівняно недавно існував расизм, який американські науковці Balint Vazsonyi, T.R. Young називають політичним злочином, адже рушійна сила расизму лежить в політичній площині. Отже, способи вчинення політичних злочинів сьогодні не обмежуються насильством чи обманом.