Політичних злочинців можна також поділяти на групи за таким критерієм, як стан психічного здоров’я. Висловлюється думка, що політичний злочинець – це психопат, здатний вчиняти беззаконня в умовах серйозного соціального конфлікту. Довести таку точку зору вкрай складно, але в політичному злочинцеві слід бачити особу, яка достатньою мірою не соціалізувалась (через надмірне психічне та соціальне навантаження протягом життя). На думку німецького вченого Ганса фон Гейтинга, серед політичних злочинців є особи з психічними відхиленнями. Вони є непохитними фанатиками та ідеологічними «благодійниками людства», які протягом життя накопичують в собі численні психічні вади. І деякі з них легко використовують дезорганізацію в суспільстві. Політичний злочинець діє, переслідуючи, перш за все, інтереси власної політичної кар’єри, в ході якої він завдяки процесу інтеракції набуває прагнення до влади, розвиваючи в собі нетерпимість до людей і почуття власної переваги [1, с. 439].

Розглянуті нами типології політичних злочинців мають досить умовний характер, оскільки не кожний політичний злочинець може бути однозначно віднесений до тієї чи іншої групи, іноді він може належати до змішаної групи чи мати ознаки перехідної групи.

Крім типологізації, ще одним методом наукового пізнання є класифікація. Класифікувати політичних злочинців можна за багатьма критеріями: статтю, віком, соціальним статусом, освітою та ін.

Особи, що вчинили злочин, відрізняються один від одного за певними ознаками. Кожний злочинець, як і взагалі людина, є індивідуальним. Разом з тим всю сукупність осіб, що вчиняють злочини, можна розділити на певні групи (типи) за конкретною ознакою. В радянській науці питання про класифікацію вирішували переважно у зв’язку з розв’язанням завдань призначення покарання і виконання покарань, тобто в кримінально-правовому і виправно-трудовому аспектах. В основу класифікації було покладено фізіологічні (стать, вік, хвороби) або соціальні критерії (особи, що вчинили злочин вперше, стійкі рецидивісти).

Кримінально-правова класифікація допомагає правильній індивідуалізації відповідальності і покарання. Тому в кримінальному праві прийнято поділяти злочинців в залежності від характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого злочину і пов’язаної з цим небезпеки самої особи.

У виконавчому праві класифікація злочинців здійснюється для правильної організації виконання покарання і успішного виправлення засудженого. Відповідно, крім диференціації злочинців за деякими соціально-демографічними ознаками (стать, вік) використовується кримінально-правова класифікація засуджених за характером і ступенем тяжкості вчиненого злочину і особи винного, до якої додаються деякі морально-психологічні особливості різних категорій злочинців, що є істотними для вирішення зазначених завдань, зокрема для вибору заходів педагогічного і психологічного впливу.

Кримінологічна класифікація злочинців повинна відображати причини індивідуальної злочинної поведінки, їх специфіку і сприяти усуненню цих причин, успішній профілактиці злочинності. Отже, кримінологічна класифікація не може співпадати з кримінально-правовою і виконавчо-правовою. Звичайно, мова не йде про протилежність чи несумісність даних класифікацій, оскільки ці три галузі мають одну загальну мету – боротьбу зі злочинністю.

В кримінології вже вироблені загальні критерії для класифікації, такі як характер антисоціальної направленості і ціннісних орієнтацій особи, глибина і стійкість цієї антисоціальності. Проте такі критерії сформувались без урахування сучасних потреб, зокрема необхідності досліджувати політичні злочини. Тому, враховуючи специфіку політичної злочинності, ми вважаємо повинні бути і особливі критерії доцільні саме для дослідження цього виду злочинності.

Так, за ставленням до вчиненого політичних злочинців можна поділити на тих, які фанатично віддані певній ідеї і злочини яких – це втілення зазначених ідей, а також тих, які просто прагнуть захопити владу чи утримати її без ідеологічного навантаження. Перші з них не просто прагнуть до влади, а прагнуть змінити політичний режим, насадити певну ідеологію. Наприклад, італійський міліонер Фельтринелі не тільки доклав зусиль до створення «червоних бригад», але й підклав бомбу під Міланську електролінію в ім’я перемоги комуністичних ідей. Інша група злочинців характеризується більшим прагматизмом і корисливістю, оскільки їх цікавить лише володіння владою і вони не є провідниками певних політичних поглядів. Якщо висловлюватись точніше, такі люди можуть сповідувати будь-які політичні ідеї, якщо це допоможе прийти до влади чи її утримати. Характеризуючи ці дві групи, можна також вказати на те, що людей, відданих одній ідеї, значно важче зупинити у реалізації їх намірів і з ними важче домовитись, вони навряд відступляться від своїх ідей. Осіб, які належать до другої групи, може схилити на свій бік будь-яка політична сила, ідеї якої він і буде впроваджувати.

Іншим критерієм для класифікації може бути можливість реально використовувати владу для вчинення злочинів. За такою ознакою політичних злочинців можна поділити на тих, які уже знаходяться при владі та можуть використовувати адміністративний ресурс і свій статус для вчинення злочинів, та других, які не мають посад у владних структурах і відповідно можливості використовувати владні повноваження для вчинення злочину, проте прагнуть прийти до влади.

Також політичних злочинців можна поділити в залежності від того, чиї інтереси при вчиненні злочину переслідуються. Можливі наступні групи: злочинець є представником певної політичної сили і вчиняє злочин в інтересах цієї сили, тобто в групових інтересах.

Особа політичного злочинця неоднозначна. Своєрідні мотиви політичних злочинів свідчать про те, що ця особистість неординарна. Як стверджує В.Є. Емінова і В.Н. Кудрявцев [5, с. 333], практичні спостереження за політичною злочинністю ХІХ–ХХ ст. дають можливість виділити серед її суб’єктів три основні групи осіб:

політичні злочинці за переконанням. Це ідеаліст, фанат, який, на його думку, бореться за інтереси народу, як він їх розуміє, і виступає проти існуючої влади згідно з принциповими переконаннями, нерідко приносячи в жертву себе чи інших людей (як це буває при вчиненні терористичних актів). Ідеалістами-фанатами були, наприклад, деякі російські революціонери-народовольці ХІХ ст. У „Катехізисі революціонера” зазначалось, що „революціонер – приречена людина. У неї немає власних інтересів, справ, почуттів, захоплень, немає навіть власного імені.

Все підпорядковується єдиному інтересу, єдиній думці, єдиній пристрасті – революції” [6, с. 434].

Політичні противники влади за переконанням можуть притримуватись різних поглядів, бути людьми як лівої так і правої орієнтації, керуватись націоналістичними, релігійними чи іншими почуттями.

люди, які переслідують власні інтереси та прагнуть на цьому зробити власну політичну кар’єру. Такі люди здатні вчинити політичний злочин, якщо це є вигідним для них особисто.

другорядні масові учасники політичних акцій, які діють під впливом більш зрілих авторитетних ініціаторів і керівників. Часто це випадкові учасники натовпу, що зібралися на мітинг чи демонстрацію і під впливом раптових настроїв здатні вчинити злочин (масові безпорядки, ва-ндалізм, напад на представників влади та ін.) Вони також керуються політичними мотивами, про-те така мотивація випадкова, нестійка. Серед них буває багато молоді, нерідко психопатичних, екзальтованих осіб.

Американські науковці Roebuck J., Weeber S. класифікують політичних злочинців в залежності від того, проти кого і чого вчинено політичний злочин, на дві групи:

особи, які є посадовими особами, тобто представниками держави, і вчиняють злочини проти народу;

особи і групи осіб, які є членами різних формальних організацій і вчиняють політичні злочини проти держави [7, с. 16].

Характеристика злочинця іноді лежить в основі підходу (“offender-based approach”) до розуміння того чи іншого виду злочинності. Так, класифікація політичних злочинців заснована на розумінні такого виду злочинності, як «білокомірцева злочинність». В зарубіжній кримінології політичні злочини держави відносять до однієї з форм «білокомірцевої» злочинності (“white collar crimes”). Автор зазначеного терміна Е. Сатерленд класифікував злочинців за соціальним статусом і вважав, що тільки особи з високим соціальним статусом можуть вчиняти такі злочини, адже їх має бути вчинено в процесі професійної діяльності [8].

Якщо вуличні злочини (кишенькові крадіжки, грабежі, хуліганство) вчиняють особи з ни-зьким рівнем освіти або без такої, які належать до малозабезпечених верств населення, виросли в соціально неблагополучному середовищі, то політичні злочинці можуть належати до протилежних верств в залежності від виду політичного злочину.

Так, вчиняти злочини держави проти народу, зокрема політичні репресії, можуть вищі посадові особи держави, так само як і злочини однієї держави проти іншої, наприклад, міжнародну агресію. Тобто особи, які вчиняють політичні злочини, що належать до цих двох груп, – це люди розумні й освічені, адже для того щоб людина могла політично мотивувати свої дії вона повинна сформувати власну виважену позицію щодо цього, мати певний інтелектуальний рівень та більш менш орієнтуватись у політичній ситуації. Слід також визначити, що ці особи є державними службовцями високого рангу, вони матеріально забезпечені та мають високий соціальний статус. Таких осіб складно зарахувати до криміногенного типу, адже вони не мають стійких антисоціальних нахилів та інших ознак особи загальнокримінального злочинця. Зазначені особи, навіть могли до вчинення політичного злочину вести достойний спосіб життя, бути поважними громадянами своєї країни, приносити користь суспільству. Зауважимо, що деякі політичні злочинці минулого не відповідали критерію освіченості, зокрема це стосується радянської верхівки часів сталінських репресій, але це скоріше виключення.

Натомість особи, які вчиняють політичні злочини, що входять до групи злочинів народу проти держави, можуть належати до будь-якого соціального прошарку. Такі злочини, як правило, пов’язані з невдоволенням діями існуючої влади. Соціальні бунти, які перетворюються на політичні і закінчуються державним переворотом, терористичні акти, замахи на главу держави тощо – організатором таких злочинів може бути і особа, яка належить до вищих соціальних верств, а от виконавцями здебільшого є прості, незаможні громадяни.

Також класифікувати політичних злочинців можна і за таким кримінально-правовим критерієм, як характер злочинної діяльності: в групі осіб, в складі організованої злочинної групи, в складі екстремістської чи терористичної організації. Крім того, ознакою для класифікації політичних злочинців може бути роль, яку вони виконують в реалізації злочину чи злочинної діяльності: організатор, підбурювач, виконавець, пособник.

Отже, численні типи, види, класи, групи, на які можна поділити або в які – об’єднати політичних злочинців, свідчать про багатомірність і складність не тільки самої політичної злочинності, а й осіб, що вчиняють політичні злочини. Вищезазначене дозволяє дійти висновку про наявність відмінностей політичного злочинця від особи загальнокримінального злочинця, які виявляються у соціальному статусі, віці, рівні освіти та інших ознаках. Розглянуті нами типи і класифікація політичних злочинців не є вичерпними, тому вважаємо за необхідне продовжити дослідження в окресленому напрямку.

Шнайдер Г.И. Криминология. – М., 1994.

Иншаков С.М. Криминологическая характеристика и предупреждение политической преступности // Криминология: Учеб. – М., 2005.

Кабанов П.А. Криминальная политическая антропология как частная политико-криминологическая теория: Лекция. – Нижнекамск: Нижнекамский филиал МГЭИ, 2006.