385 ШТИРЛОВ О.В.,

аспірант Запорізького національного університету

ҐЕНЕЗА БЕЗПОРАДНОГО СТАНУ ОСОБИ ПОТЕРПІЛОГО У ВІТЧИЗНЯНОМУ КРИМІНАЛЬНОМУ ЗАКОНОДАВСТВІ

Безпорадний стан особи потерпілого у кримінальному законодавстві використовується протягом тривалого часу. Відсутність нормативного визначення безпорадного стану спричиняє різне розуміння цієї юридично значущої ознаки особи потерпілого. Ця обставина визначає необхідність дослідження історичного розвитку кримінального законодавства про безпорадний стан особи потерпілого.

Метою статті є аналіз розвитку кримінального законодавства про безпорадний стан особи потерпілого, що діяло на теренах сучасної України.

Історичний розвиток законодавства про безпорадній стан досліджений недостатньо. Деяким аспектам присвячено роботи Л.А. Андрєєвої, Ю.М. Антоняна, С.В. Анощенкової, С.В. Бородіна, В.В. Волкова, М.І. Мельника, П.І. Орлова, А.А. Піонтковського, Т.І. Присяжнюк, М.В. Сенаторова, М.І. Хавронюка, Н.М. Ярмиш та ін.

Під безпорадним станом особи потерпілого зазвичай розуміють нездатність внаслідок малолітнього чи похилого віку, фізичних вад, розладу психічної діяльності, хворобливого або непритомного стану, або з інших причин розуміння характеру та значення вчинюваних з нею дій, або неможливість чинити опір злочинцю [1, с. 22].

Перші згадки про безпорадний стан містяться в Законах Хамураппі, в яких цей стан використовується для правового захисту жінок, дітей, рабів, хворих, калік тощо. Так, наприклад, параграф 14 Законів Хамураппі, передбачав: «Якщо людина вкрала малолітнього сина іншої людини, то її повинно бути вбито» [2, с. 142–149]. Покарання за цими законами були досить жорстокі, активно діяв принцип «таліону». Закони Мойсея, Закони Ману, З

акони ХІІ таблиць, римське право, право античної Греції тощо не встановлювали відповідальності за злочини, що посягають на особу потерпілого, який перебував у безпорадному стані.

Елементи стримуючого милосердного ставлення вперше отримали закріплення в пам’ятках права Київської Русі. Так, в договорі Київської Русі з Візантією 911 р. в ст. 6 передбачалась відповідальність за вбивство на місці злочину крадія, що забрався уночі в чужий дім, якщо крадія вдалося зв’язати, то він підлягав відповідальності в звичайному порядку. Вбивство зв’язаного крадія, який в силу цього знаходився в безпорадному стані, каралось як звичайне вбивство [3, с. 7]. Аналогічне положення закріпила Руська правда. Так у ст. 38 Руської правди (Коротка редакція) і ст. 40 Руської правди (Поширена редакція) мова йдеться про такий вид самосуду, як право вбити крадія на місці злочину. Крадій, що незаконно проник уночі в чужий дім і застигнутий там, міг бути вбитий «як собака». В той же час дана стаття забороняла під страхом застосування покарання вбивство зв’язанного крадія. В тому випадку, якщо крадій був схоплений уночі і йому було збережене життя, то на світанку він повинен бути переданий на княжий суд. У вказаному обмеженні, як і в ст. 33 Руської правди (Поширена редакція), що передбачала покарання за фізичне насильство стосовно смерда, огніщанина, тіуна або мечника без княжого дозволу, спостерігається намагання законодавця обмежити самосуд, общинну роз-праву над винною у вчиненні злочину особою [4, с. 48-49].

У ролі потерпілого, що знаходиться у безпорадному стані, опинялась і людина, винуватість якої доказувалась шляхом ордалії (судовий двобій – «поле»), випробовуванням водою або залізом, при проведенні яких долю людини вирішував випадок. Тому, якщо випробування свідчили про те, що ця особа вчинила злочин, на неї чекав роковий фінал – смерть, а такий фінал практично був у всіх ста відсотках випадків [5, с. 308-309].

В історії українських земель безпорадності потерпілого була надана своєрідна правова форма Судебником Івана ІV в редакції 1497 р. Стаття 49 Судебника передбачала значне коло осіб – жінок, увічних, старих і дітей, яким був притаманний певний ступінь безпорадного стану («стар», «мал» або «увічний»), у випадку подання до них позову і необхідності спростування послухів (доносів) протилежної сторони або підтвердження своїх показань, вони отримували привілей виставляти «наймитів» (найманих бійців) для участі в судовому двобої – «полі». Іншими словами, в ст. 49 Судебника 1497 р. йшлось про неповноцінних (безпорадних) з точки зору феодального права, учасників процесу (які виступали в цьому випадку в ролі відповідачів) і тому проти них безпосередньо сторона позивача не могла виставити наймита [6, с. 60]. Зберігаючи без змін це правило, упорядники Судебника 1550 р. (ст. 17) доповнили його раз’ясненням зі ст. 52 Судібника 1497 р., згідно з яким не тільки сторона, що має фізичні вади, може звернутися за допомогою до найманого бійця, але й «послухи» (лжедоносчики), що мають ознаки безпорадності, отримали право виставляти замість себе для участі в судовому двобої з метою підтвердження своїх показань найманого бійця [7, с. 334].

У 1529 р. було прийнято перший Литовський статут, який встановлював сувору кримінальну відповідальність за здійснення злочинного посягання на життя безпорадних осіб, зокрема старих батька й матір або дитину: «по ринку везти, клещами тіло рвати, а потім в мішок зашити, й посадивши до нього собаку, курицю, ужа, кішку і все те в глибокій річці утопити» (Розділ 11, Арт. 7). За посягання проти вагітних жінок: «Якщо, хто вагітну конем зіб’є, пошкодить, через що вона втратить дитину або вмре разом з дитиною, незалежно від її стану, повинен від-сидіти три місяці або присуджений до страти» (Розділ 11, Арт.15) [8, с. 123].

Черговий крок у розвитку кримінального законодавства був зроблений Артикулами воїнськими Петра І в редакції 1715 р., що передбачали кримінальну відповідальність за посягання на потерпілого, який знаходився в безпорадному стані. Так, Арт. 163 передбачав кваліфікований вид смертної кари – колесування за вбивство, зокрема особи, що має вікову безпорадність, – малолітньої дитини («дитя во младенчестве») [9, с. 358, 382]. Певна спроба визначення без-порадного стану особи потерпілого простежується в Арт. 167, що передбачав відповідальність за зґвалтування залежно від наявності свідків чи певних обставин справи «…в лісі чи в іншому такому місці відбулось…, великим криком на допомогу звала» [9, с. 358, 383].

Суттєво збагатило базу кримінально-правових заходів боротьби з посяганнями на потерпілого, що знаходиться в безпорадному стані, Укладення про покарання кримінальні і виправні 1845 року в редакціях 1866 і 1885 рр.

Згідно зі ст. 1460 Укладення, «жінка, яка від сорому або страху, хоч і не вмертвить позашлюбну свою дитину, але залишить її без допомоги, і дитина від цього позбавиться життя, каралась позбавленням всіх особливих, особистих і за станом присвоєних прав і переваг, і відбуванням у тюрмі на час від півтора до двох з половиною років...» [10, с. 805]. Як вірно помітив В.В. Волков, ст. 1460 карала «...таке діяння, яке, завідомо для матері повинно було мати безпосереднім або імовірним наслідком позбавлення життя незаконно народженого малюка, і не мо-же мати застосування до фактів, у яких міститься лише намір матері сховати від сторонніх осіб незаконні пологи...» [10, с. 806]. Цей вид вбивства міг бути вчинений як бездіяльністю «...неперев’язування пуповини, недодавання їжі з умислом позбавити дитину життя...», так і дією «...удушення дитини або розбивання її черепа...». Причому обидва випадки «...в силу безпорадного стану новонародженого...» мають, на думку, І.Я. Фойницького, однаковий ступінь небезпеки [11, с. 51]. Відносно велика группа статей Укладення (ст. 1513–1522) передбачала кримінальну відповідальність за залишення людини в небезпеці і ненадання допомоги гинучій людині, що знаходиться в безпорадному стані, про що, природно, повинен був знати винний. Кримінальній відповідальності, зокрема, за «підкидання» або залишення дитини в таких місцях, де неможна було чекати, що вона буде знайдена іншими (тобто, по суті справи, мова повинна йти про особливий спосіб вбивства), підлягали родичі й особи, які взагалі зобов’язані були піклуватися про дитину. При цьому слід зауважити, що відповідальність ставилась в залежність від віку потерпілого. Якщо дитині було не більше трьох років, винний позбавлявся усіх «особливих та особистих і за станом привоєнних прав і переваг з віддачею у виправні арестантські відділення на термін від чотирьох до п’яти років, або ж позбавленням всіх особливих, особистих і за станом присвоєних прав і переваг з віддачею у виправні арестантські відділення по першому ступеню ст. 31 Укладення, тобто з роботою у виправних арестантських відділенях на термін від трьох з половиною до чотирьох років (ст. 1513 Укладення). Якщо дитина мала вік більше трьох, але менше семи років, то покарання призначалось у виді позбавлення всіх особливих та особистих і по стану присвоєнних прав і переваг з призначенням робіт виправних, арестантських відділеннях на термін від трьох до трьох з половиною років або від двох з половиною до трьох років (ст. 1514 Укладення). До цих же видів покарання могли бути засуджені і співучасники вказаних злочинів. Якщо дитина була у віці більше семи років, але не досягла ще того віку, з якого вона може самостійно забезпечувати собі харчування, або потерпілий був хворим або з інших причин позбавлений сил або розумових здібностей (ст. 1516 Укладання), то винний підлягав покаранню у відповідності зі ст. 1514 Уложення [10, с. 854–856].

Як справедливо зазначає М.А. Горбатова, право взагалі визнавало необмежені права батьків над життям і смертю їх дітей. Ні умертвіння плоду, ні дітовбивство, ні залишення в небезпеці не були злочинними [12, с. 51]. Широка батьківська влада над дітьми за старих часів обумовлювала безкарність вбивства дітей батьками. Влада глави родини була безмежна. Так, М.С. Таганцев відзначав: «Розпорядник долі родини міг продавати своїх дітей, укладати і розривати їх шлюби; над усіма його домочадцями тяжіло його грізне jus ac necіs (право розпоряджатися життям і смертю. – лат.)» [13, с. 65].

В ряді статтей Укладення була закріплена кримінальна відповідальність за залишення дорослого потерпілого в такому місці і в такому стані, в якому життя його повинно бути неминуче наражене на небезпеку. За вказані злочини, поєднані з можливістю заподіяння смерті потерпілому, що знаходився у безпорадному стані, могли бути притягнуті до кримінальної відповідальності провідники (ст. 1517 Укладення), попутчики (ст. 1518 Укладення), особи, що поставили потерпілого в небезпечний для його життя стан (ст. 1519, 1520 Укладення). У ст. 1521 Укладення йшлося про відповідальність особи, яка усвідомлює, що потерпілий може загинути, і має можливість надати йому допомогу без явної для себе небезпеки, якщо вона цю допомогу не надала або ж не погукала на допомогу інших осіб і взагалі не вжила до врятування ніяких заходів, у результаті чого потерпілий загинув, то винна особа, якщо вона християнин, віддавалась церковному каяттю за розпорядженням свого духовного наставника [10, с. 858–859].

Кримінальне Укладення 1903 р. карало каторгою на термін до восьми років за схиляння (підбурювання) особи, зокрема, завідомо неспроможної розуміти якості і значення нею здійснюваного або керувати своїми вчинками (психічна безпорадність), або посібництво самогубству таких осіб порадою або вказівкою, наданням засобів або усуненням перешкод, якщо внаслідок цього відбулося самогубство або замах на нього (ст. 463 Укладення).