Укладення 1903 р. також передбачало кримінальну відповідальність за злочини проти особи потерпілого, що знаходиться в безпорадному стані, зокрема, залишення в небезпеці особи, позбавленої можливості до самозбереження через малолітство, похилий вік або внаслідок тілесної вади, хвороби, несвідомого або іншого безпорадного стану. Вважалось, що залишення без допомоги в таких умовах, при яких життя залишеного завідомо і неминуче наражалось на небезпеку, то винний був повинен згідно з законом або по прийнятому на себе обов’язку, або по сімейних відносинах піклуватися про потерпілого (ч. 1, ст. 489 Укладення 1903 р.) [14]. Разом з тим кримінальна відповідальність не виключалась і у випадках, коли у небезпечний для життя стан потерпілого (який хоча б і не знаходився на піклуванні винного) поставив сам винний, або коли умисно залишав потерпілого, позбавленого можливості до самозбереження через малолітство, старість або внаслідок тілесної вади, хвороби, несвідомого або іншого безпорадного стану, в таких умовах, при яких знаходження його іншими не уявлялось можливим і життя залишеного піддавалось неминучій небезпеці.

Кримінальній відповідальності як співвиконавець підлягав свідок небезпеки для життя іншої особи, якщо він не доніс про те відповідній владі, не надав або не доставив допомоги, яку міг надати або доставити без розумного опасіння за себе або інших, однак, при умові, якщо наслідком цього буде смерть або досить тяжке тілесне ушкодження потребуючої допомоги особи (ст. 491 Укладення 1903 р.).

В Укладення 1903 р. главами 26 «Про злочинні діяння проти особистої волі» і 27 «Про непотребство» передбачалась градація потерпілого залежно від його віку. Тяжкість санкції основного складу ставилася в залежність і від віку потерпілого, і від його згоди на вчинене, а також від поєднання віку та згоди на вчинене стосовно потерпілого у віці від чотирнадцяти до двадцяти одного року. Законодавець того часу особливо виділяв безпорадний стан потерпілого, що виник завідомо, за волею винного [14].

Радянське кримінальне законодавство зберегло основні підходи до кримінальної відповідальності за посягання на життя та здоров’я, статеву свободу та недоторканість потерпілої особи, що знаходиться у безпорадному стані. Так, вперше вбивство, здійснене з використанням безпорадного стану вбитого, було віднесене до кваліфікованих видів вбивства (п. «а» ст. 142 КК РСФСР 1922 р., який був аналогічно продубльований в КК УРСР 1922 р.). За здійснення цього виду вбивства могло бути призначене покарання у вигляді позбавлення волі на термін не нижче восьми років із суворою ізоляцією. Безпорадний стан як кваліфікуючу ознаку складу вбивства можна назвати корисною новелою радянського кримінального законодавства [16, с. 223]. Так, зокрема, ст. 163 КК УРСР 1922 р. передбачала кримінальну відповідальність за залишення без допомоги особи, що знаходиться в стані, коли настання смерті є неминучим, і позбавленої можливості самозбереження через малолітство, старість, хворобу чи внаслідок іншого безпорадного стану, якщо винний був зобов'язаний піклуватися про таку особу.

Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. розширив перелік обтяжуючих обставин, передбачених Основними началами кримінального законодавства СРСР та союзних республік. Так, у п. «є» ч. 2 ст. 47 КК УРСР 1927 р. було внесено такі доповнення: «здійснення злочину... стосовно осіб, підлеглих злочинцю чи тих, що знаходяться на його піклуванні, або в особливо-безпорадному за віком чи іншими умовами стані» [17, с. 317]. Доповнення до терміна «безпорадне» слова «особливо» виражає, як видно, прагнення законодавця підкреслити виняткову небезпечність неминучої смерті, стану потерпілого через його хворобу, малолітство, старість чи інші умови, усунути які має можливість тільки інша особа – особа, на піклуванні якої цей потерпілий знаходився, або яка своїми діями поставила потерпілого в такі умови [18, с. 201].

Кримінальний кодекс УРСР 1927 р. відтворив традиційну для кримінального законодавства норму про кримінальну відповідальність за завідоме залишення без допомоги особи, що знаходиться у небезпечному для життя стані, і позбавленої можливості вжити заходів самозбереження через малолітство, старість, хворобу чи взагалі унаслідок своєї безпорадності (ст. 156). Така відповідальність можлива була у випадках, якщо особа, яка залишила без допомоги потерпілого, зобов'язана була піклуватись про залишеного і мала можливість надати допомогу. Однією з умов кримінальної відповідальності за ст. 156 КК УРСР 1927 р. було те, що обов'язок піклуватися про потерпілого «...повинен вже існувати в момент залишення без допомоги; а тому відмова від обіцяного догляду, наприклад, за хворим чи дитиною, якщо особа фактично не приступила до виконання своєї обіцянки, не може розглядатися як залишення без допомоги». При цьому важливо доповнити, що відповідальність за ст. 156 КК УРСР 1927 р. наставала за наявності завідомості для винного залишення без допомоги. Завідомість залишення без допомоги означала, що винному повинно бути відомо, що людина знаходиться в небезпечному для життя стані, і вона позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження.

Відповідно до існуючого на той час у судовій практиці, за ст. 156 КК УРСР 1927 р. звичайно кваліфікувалося підкидання дітей, у тому числі і на території дитячих будинків, залишення важко хворих дітей без усякого догляду, залишення без усякої підтримки дітьми старих батьків і т. п. У тих же випадках, коли підкинута чи залишена у небезпечному стані дитина гинула, винні в цьому притягувалися до відповідальності як за вбивство, тобто за ст. 136 КК УРСР 1927 р. [19, с. 318].

На жаль, радянське кримінальне законодавство, починаючи з 1949 р., коли редакція ст. 136 КК УРСР 1927 р. піддалася істотній зміні, не містило посилання на безпорадний стан як на кваліфікуючу ознаку вбивства. Логіку вітчизняного законодавця, що виключив цю кваліфікуючу ознаку зі складу вбивства, пояснити важко. І, зокрема, тому, що стосовно інших складів злочину, наприклад, зґвалтування і залишення в небезпеці, що значно відрізняються за ступенем суспільної небезпеки від вбивства, тим більше кваліфікованого, безпорадність залишилася щоправда у ролі одного з обов'язкових ознак складу злочину. Проігнорував цю кваліфікуючу ознаку вбивства, природно, і Кримінальний кодекс УРСР 1960 р.

Здається, що КК УРСР 1960 р. навряд чи був послідовним, передбачаючи безпорадний стан потерпілого як обов'язкову, хоча й альтернативну, ознаку зґвалтування (ч. 1 ст. 117 КК УРСР) та задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ч.1 ст. 118 КК УРСР), а та-кож і залишення в небезпеці (ч. 1 ст. 111 КК УРСР 1960 р.), і не включив безпорадний стан по-терпілого як кваліфікуючу ознаку вбивства (ст. 93 КК УРСР) [20, с. 91–92; 88]. Крім того, по-ряд з іншими обставинами, що обтяжують відповідальність, як і в п. 5 ч. 1 ст. 34 Основ кримінального законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. [21, с. 17] такими висту-пав і безпорадний стан потерпілого (п. 6 ст. 41 КК УРСР 1960 року) [20, с. 35].

У КК України 2001 р. безпорадний стан особи потерпілого виступає як обов’язкова (ч.1, ст. 135 «Залишення в небезпеці», 152 «Зґвалтування», 153 «Насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом») чи кваліфікуюча (ч. 3, ст. 143 «Порушення встановленого порядку трансплантації органів і тканин людини», ч. 2, ст. 144 «Насильницьке донорство», ч. 3, ст. 314 «Незаконне введення в організм людини наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів») ознака складу злочину та обставина, що обтяжує покарання винного (п. 6, ст. 67). Проте КК України 2001 р. навіть у примітках не закріпляє визначення поняття «безпорадний стан особи потерпілого» і також не містить посилання на безпорадний стан особи потерпілого як кваліфікуючу ознаку вбивства, обмежуючись тільки деякими його ознаками (п. 2, ст. 115 КК України) [22, с. 37; 76; 80; 85; 193; 68]. Через відсутність нормативного визначення поняття «безпорадний стан особи потерпілого» вітчизняний законодавець вдався до введення дублюючого його поняття «уразливий стан особи потерпілого» (ст. 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода у відношенні людини», ст. 303 «Сутенерство або втягнення особи в заняття проституцією»), під яким у примітці 2 до ст. 149 розуміють такий стан особи, який обумовлений фізичними або психічними якостями чи зовнішніми обставинами, стан особи, який позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними, приймати за своєю волею самостійні рішення, здійснювати опір незаконним діям, збіг тяжких особистих, сімейних або інших обставин [22, с. 82–83; 183].

Виходячи з вищевикладеного, можна зробити такі висновки.

Історичний розвиток поняття «безпорадний стан особи потерпілого» у складі чинного вітчизняного кримінального законодавства ніколи не залишався і не залишається незмінним, він завжди наповнюється змістом і доповнюється властивостями, що генетично відбивають особливості того соціально-побутового середовища, в якому потерпілий дозрівав як фізіологічний організм і формувався як особистість.

Історичне формування поняття «безпорадний стан особи потерпілого» відбувалось відповідно до мети покарання і пройшло такі етапи розвитку: 1) помсти (карально-захисний), що використовував це поняття переважно для правового захисту фізично безпорадних осіб; 2) компенсаційний (стримуючого милосердного ставлення), що більш характеризується застосуванням грошового відшкодування у вигляді штрафів за злочин проти безпорадних потерпілих; 3) період переконання і виправлення, за якого позбавлення волі стає одним із основних покарань, наслідком чого є поява норм, що встановлюють безпорадний стан особи потерпілого як обов’язкову, кваліфікуючу ознаку складу злочину та обставину, що обтяжує покарання.

Найбільш уживаним поняття «безпорадний стан особи потерпілого» виступає у кримінальному законодавстві ХХ ст.: в Укладенні про покарання кримінальні і виправні 1903 р. , КК УРСР 1922 та 1927 рр., КК УРСР 1960 р., а також у КК України 2001 р.

Недосконалість чинного вітчизняного кримінального законодавства щодо нормативного закріплення і використання поняття «безпорадний стан особи потерпілого» призводить до введення нових понять, що дублюють це поняття, у зв’язку з чим виникає необхідність внести доповнення до КК України 2001 р., зокрема закріпити в Загальній частині визначення поняття «безпорадний стан особи потерпілого» та внести зміни до відповідних статей КК України, що зробить чинне вітчизняне кримінальне законодавство більш досконалим.

Про судову практику про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканності: Постанова Пленуму Верховного Суду України № 5 від 30 травня 2008 р. // Вісник Верховного Суду України. – 2008. – № 7. – С. 22.

История Древнего Востока: материалы по историографии: Учеб. пособ. – М., 1991.

Хрестоматия по истории государства и права зарубежных стран: Учеб. пособ. – М., 2005.

Памятники русского права. Вып. 1. – М., 1957.

Российское законодательство Х–ХХ веков. Законодательство Древней Руси. – М., 1984. – Т. 1.

Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону, 1995.

Российское законодательство Х–ХХ веков. Законодательство периода образования и укрепления Русского централизованного государства. – М., 1985. – Т. 2.

Cтатут Великого княжества Литовского 1529 г. – Минск, 1960.

Артикул Воинский от 26 апреля 1715 г. Российское законодательство Х-ХХ веков. Законодательство периода становления абсолютизма. – М., 1986. – Т. 4.

Волков В.В. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных. – С.-Петербург, 1914.

Фойницкий И.Я. Курс уголовного права. Часть Особенная. Посягательства на личность и имущество. – СПб., 1907.

Горбатова М.А. Составы преступлений, ставящих в опасность жизнь или здоровье: понятие, система и уголовно-правовой анализ: Автореф. дис … канд. юрид. наук. – Саратов, 2002.