138 ДОДАТКОВІ ПОКАРАННЯ ДЛЯ НЕПОВНОЛІТНІХ: ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТН. Ковтун

Розглянуто динаміку розвитку інститут у додаткових покарань для неповнолітніх злочинців. Виділено основні етапи розвитку цього інституту. Ключові слова: додаткові покарання, злочин, неповнолітні.

На сьогодні практично жодне дослідження кримінально-правових проблем не відбувається без застосування історичного методу. Адже часом саме історія може допомогти знайти відповідь на сучасну проблему у правозастосуванні. Звісно, що не потрібно гіперболізувати значення історичного методу. Задля справедливості потрібно зазначити, що останнім часом перебільшується значення не тільки історичного, але й порівняльно-правового методу наукового дослідження. На наш погляд, для такої тенденції є цілком логічне пояснення. Адже саме використання перелічених методів дає змогу робити прямі запозичення кримінально-правових норм або навіть окремих кримінально-правових інститутів. Водночас, оминути увагу застосування історичного методу було би методологічною помилкою. Тема нашого дослідження обумовлює необхідність розглянути історію розвитку кримінального законодавства у двох напрямах. Спершу необхідно хоча б в загальних рисах дослідити історію розвитку кримінального законодавства в частині, що стосується особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, а згодом в цьому контексті проаналізувати становлення інституту додаткових покарань загалом і особливостей їх застосування до неповнолітніх протягом окремих періодів зокрема.

Найбілпоширенішим покаранням за Руською Правдою були грошові стягнення, які складалися з двох частин: віри – штрафу, який сплачувався безпосередньо князеві, та головщини – компенсації, яка надходила потерпілому або його родичам [1, с. 51]. На думку окремих науковців, існування фактично двох різних видів штрафу дає підст

ави зробити висновок про зародження вже в ті часи поділу покарань на основні та додаткові [2, с. 33; 3, с. 62]. В цілому ж система покарань за Руською Правдою складалася з таких видів: 1) потік та пограбування – найсуворіші покарання, які полягали в конфіскації усього майна злочинця та обернення його та його сім’ї в рабство; 2) віра – грошове стягнення, яке сплачувалося в доход князя; 3) головщина – грошове стягнення, яке сплачувалося потерпілому або його родичам; 4) урок – різновид грошового стягнення, яке так само, як і головщина, сплачувалося потерпілому; 5) продаж – штраф, який призначався, як правило, за незначні злочини і сплачувався і доход князя [1, с. 48, 62–64, 87; 4, с. 8]. Аналіз пізніших нормативних актів свідчить про посилення змісту покарань. Майнові покарання традиційно залишалися в системі покарань, але перевага вже надавалася смертній карі та позбавленню волі. Разом з тим, треба відзначити, що в Судєбниках 1497 та 1550 рр. міститься ще більш чіткий розподіл покарань на основні та додаткові. Так, відповідно до ст. 7 Судєбника 1497 р. за підпал, вбивство та розбій могло бути застосоване таке основне покарання, як смертна кара та додаткове покарання – продаж [5, с. 66, 139, 221–222]. У цей період можна говорити тільки про зародження інституту додаткових покарань, які своїм основним призначенням мали функцію посилення відповідальності. Жодних особливостей їх застосування до неповнолітніх злочинців названі правові акти не містили, оскільки інститут особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх почав формуватися значно пізніше.

Незаважаючи на те, що зародження інституту додаткових покарань можна простежити вже у Руській Правді, формальне виділення їх в окрему самостійну підсистему систему відбулося тільки в Соборному Уложенні 1649 р. Система покарань за Соборним Уложенням включала в себе смертну кару, тілесні покарання, тюремне ув’язнення, заслання, конфіскацію майна, збільшення з посади, а також різні види штрафів. Серед додаткових покарань перевагу надавали штрафам та конфіскації майна. Найбільш чітко застосування додаткових покарань відбувалося при вчиненні злочину у співучасті. Якщо до всіх співучасників могло бути застосоване тільки одне однакове основне покарання, то застосування додаткових покарань (їх види та розміри) суттєво відрізнялося залежно від тої ролі, яку виконував кожний співучасник у вчиненому злочині. За Уложенням 1649 р. як додатков покарання могли застосовувати також заслання та тілесні покарання [2, с. 38–39; 6, с. 85, 263].

Розглядаючи становлення законодавства щодо особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, треба зазначити, що досить тривалий час законодавець взагалі не вирішував питання про особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Перші спроби встановлення таких особливостей сягають Новоуказаних статей, якими доповнювалося Соборне уложення 1649 р. Так, зокрема, тільки в Новоуказаних статтях 1669 р. було введено таке положення: якщо дитина у віці 7 років учинить убивство, то вона за це не карається смертною карою [7, с. 419]. Отож до початку ХVІІІ століття в кримінальному законодавстві спостерігаються лише поодинокі спроби визначити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх, які природно спершу стосувалися не системи покарань, а встановлення мінімального віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність.

Перші законодавчі спроби пом’якшити кримінальну відповідальність неповнолітніх стосуються кримінального законодавства Петра І. Так, у Військовому статуті Петра І у тлумаченні на артикул 195 було зазначено, що покарання за крадіжку пом’якшується або особа взагалі не карається, якщо це дитина і вона може бути віддана батькам на виховання [8, с. 363]. Згодом обов’язкове пом’якшення покарання для злочинців віком від 10 до 17 років було передбачено в указі 1765 р. (п. з.з. № 12424) [7, с. 419]. У Військовому статуті Петра І було збережено поділ покарань, на основі та додаткові. При цьому перелік додаткових покарань розширено за рахунок таких покарань як позбавлення честі та прав – шельмування, відсторонення від посади, пониження в посаді, позбавлення відпустки. Як і в названих вище нормативних актах значну частину серед додаткових покарань займали майнові покарання у вигляді конфіскації майна та штрафів [8, с. 369, 373; 4, с. 12]. Перелік додаткових покарань з часом тільки розширювався. Наприклад, імператорськими указами від 7 січня та 19 липня 1779 р. було передбачено таке додаткове покарання, як опублікування у пресі про вчинення злочину певною особою, що, як вважають окремі науковці, можна вважати праобразом громадської догани [2, с. 42]. Разом з тим, так само як і в попередніх нормативно-правових актах при вирішенні питання про пом’якшення кримінальної відповідальності щодо неповнолітніх додаткові покарання чомусь законодавцем не бралися до уваги.

Треба зазначити, що на Україні традиційним вважалося застосування Маґдебурзького права, Саксонського зерцала, крім того діяли також Литовські статути в різних редакціях [9, с. 7; 10, с. 7]. Аналізуючи Короткий покажчик Маґдебурзького права у книзі “Порядок”, Н.П. Василенко зазначав, що за цим правом неповнолітні звільнялись від страти та тілесних покарань [11, с. 235]. Згідно з Саксонським зерцалом дитина в малолітньому віці, тобто до досягнення нею 12 років, не відповідала за вчинене нею вбивство чи іншу шкоду в кримінальному порядку, – обов’язок відшкодувати її лежав на батьках в цивільному порядку з майна дитини. Стосовно тих неповнолітніх, які могли бути суб’єктами злочину, особливостей кримінальної відповідальності не було [12, с. 29].

Указом Анни Іоанівни 1734 р. “Права, названі Маґдебургські да Саксонські статути, за якими судиться малоросійський народ”, було зобов’язано перекласти російською мовою та укласти в єдиний кодекс [9, с. 13]. Результатом став проект Кодексу 1743 р., який хоч і не одержав офіційного затвердження, проте дає можливість зрозуміти, яке саме право застосовували на території України в ті часи та як воно регулювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх [13, с. 8]. Такими джерелами відповідно до зносок, що містить Кодекс, були: Литовський статут в редакції 1588 р., німецьке право, звичаєве право, поточне гетьманське законодавство та російське законодавство. Особливостям кримінальної відповідальності неповнолітніх у Кодексі був присвячений артикул 10, в якому йшлося, що неповнолітні, а такими визнавались особи чоловічої статі не старше 16 років та жіночої не старше 13 років “коли будуть піймані на крадіжці, не віддавались кату”, – до них суд на свій розсуд міг застосувати покарання різками. Крім того, батьки повинні були відшкодувати завдані збитки [9, с. 431]. До неповнолітніх чоловічої статі віком до 16 років, а жіночої віком до 13 років, смертна кара не застосовувалась . Проте було передбачено, що коли неповнолітній такого віку вчинить злочин, за який відповідно до закону передбачена смертна кара, незважаючи на те, що до неповнолітнього вона не могла бути застосована, батьки повинні були відшкодувати завдані збитки, а суд застосував до таких неповнолітніх ще і покарання на власний розсуд [9, с. 384; 13, с. 8–9].

З поступовим поширенням на територію Лівобережної України російських адміністративної, фінансової, політичної систем, з другої половини XVIII ст. відбуваються спроби кодифікувати малоросійське законодавство на основі переробки Литовського статуту, а також німецьких прав – Маґдебургського, Хелмінського та Саксонського зерцала [10, с. 7–8]. Результатом став підготовчий матеріал для проекту під назвою “Зібрання малоросійських прав 1807 р.”. Цей проект являв собою зібрання норм, які продовжували діяти або ж втратили своє значення [10, с. 11]. Стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх було передбачено, що неповнолітні віком до 16 років звільнялись від кримінальної відповідальності за вчинені ними суспільно небезпечні діяння, але батьки чи опікуни таких неповнолітніх повинні були відшкодувати заподіяні збитки [10, с. 128].

Відповідно до ст. 138 Зводу законів Російської імперії малолітніх віком до 10 років, які вчинили суспільно–небезпечні діяння, без втручання суду віддавали батькам чи родичам для перевиховання. Особи віком від 10 до 14 років, якщо встановлено, що вони діяли з “розумінням”, підлягали загальним покаранням, окрім каторжних робіт та деяких інших. Стосовно неповнолітніх віком від 14 до 17 років, то тільки тоді вони підлягали загальним покаранням (за винятком тілесних), коли було констатовано, що вони діяли “з розумінням” [14, с. 27–28].

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 р. ще більш диференціювало систему покарань, формально поділивши їх на основні (смертна кара, поселення, ув’язнення в виправному домі, фортеця, тюрма, арешт та штраф), додаткові (позбавлення певних прав, праця в арештанських ротах та конфіскація майна), замінюючі покарання (примусове лікування та опіка) [15, с. 186]. Відповідно до ст. 98 та ст. 100 Уложення про покарання кримінальні і виправні 1845 р. діти віком до 7 років взагалі не підлягали кримінальній відповідальності. Діти віком від 7 до 10 років також не підлягали суду, проте стосовно них було особливо обумовлено, що вони передаються батькам чи родичам для суворого нагляду, виправлення та повчання. Так само належало поводитись і з малолітніми віком від 10 до 14 років, коли суд достовірно встановить, що вони діяли без розуміння. Коли такі особи визнавались осудними, вони підлягали покаранням, але для них ці покарання пом’якшувались або замінялись на більш м’які [15, с. 193, 201–203]. Жодних особливостей щодо застосування до неповнолітніх додаткових покарань не було передбачено. Разом з тим, враховуючи сутність існуючих додаткових покарань припустімо, що їхнє застосування до неповнолітніх взагалі було унеможливлюване через правове становище самих неповнолітніх.