Суттєві зміни щодо кримінальної відповідальності неповнолітніх були внесені Судовими статутами. Встановивши, що у неповнолітнього віком від 14 до 17 років відсутнє “повне розуміння”, суд міг застосувати до нього такі ж покарання, як і до неповнолітніх віком 10–14 років, або влаштувати його у притулок до досягнення 18-річного віку, а там, де таких установ немає, – у в’язницю, проте не більше, ніж на рік та чотири місяці [7, с. 431]. Відповідно до Статуту про покарання, що застосовуються мировими суддями 1864 р. для малолітніх віком від 10 до 17 років покарання зменшували удвічі. Дітей віком від 10 до 14 років можна було віддавати батькам для перевиховання [16, с. 36].

В Кримінальному уложенні 1903 р. було передбачено по суті дві самостійних системи покарань – основна та додаткова, адже додаткові покарання не були включені до загальної системи покарань. До додаткових покарань у ст. 33 відносили: 1) позбавлення права займатися певними видами торгівлі, промислом чи іншою діяльністю; 2) грошове стягнення; 3) опублікування обвинувального вироку; 4) усунення від посади службовців, а також священнослужителів. Уложення також встановлювало особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Так само, як і в попередніх нормативних актах, значна частина положень стосувалися особливостей застосування основних покарань. Скорочення строків покарання або перехід до інших більш м’яких покарань ставилося у залежність від віку неповнолітнього. Відповідно до ст. 55 для неповнолітніх віком від 10 до 14 років передбачались більш пільгові умови такого пом’якшення або заміни. Стосовно неповнолітніх віком від 17 до 21 років в ст. 57 Уложення було встановлено, що призначуване їм покарання підлягало незначному зменшенню або заміні на менш суворе порівняно з тим, що призначалось дорослим. Щоправда, Уложення таки містило окремі положення, які стосувалися особливостей застосування до неповнолітніх додаткових покарань. Так, в ст. 56 йшлося про те, що до неповнолітніх віком від 10 до 17 років, як правило, не застосовували таке покарання, як позбавлення права займатися певною діяльністю [17, с. 8–9, 11–12].

У післяреволюційний період сфера кримінально-правового впливу зазнавала значних змін, особливо стосовно кримінальної відповідальності неповнолітніх.

Проте, на жаль, більшість таких змін були спрямовані на знищення дореволюційного законодавства як такого, що не відповідало новій ідеології. Треба констатувати, що такими змінами по суті було ліквідовано інститут особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх, який формувався у кримінальному законодавстві протягом багатьох століть. Так Керівні начала з кримінального права 1919 р. єдиною особливістю для неповнолітніх передбачали необхідність вирішення щодо неповнолітніх віком від 14 до 18 років питання про їхнє розуміння вчиненого. У випадку позитивного вирішення цього питання до них могли застосовуватися такі ж самі покарання, як і до дорослих злочинців. Керівні начала в ст. 25 передбачали приблизний перелік покарань з 15-ти видів, які були розташовані від найлегшого – догани і до найтяжчого – розстрілу. При цьому незалежно від того, що не було проведено формального поділу цих покарань на основні та додаткові, в п. р) ст. 25 Керівних начал вказувалося, що до особи, яка вчинила злочин, допускається одночасне застосування декількох покарань. Щоправда, в ст. 25 так і не вказувалося, які саме покарання можуть поєднуватися, що, звісно, створювало певні труднощі у правозастосуванні і фактично призводило до необмежної в ті часи судової дискреції. Водночас, існування вказаного положення все ж таки дозволяє стверджувати, що Керівні начала продовжували визнавати необхідність поділу покарань на основні і додаткові злочинців [18, с. 22, 60; 19, с. 12].

Більш диференційовано до видів покарань підходив законодавець у КК УРСР 1922 р. В ст. 32 було передбачено систему з десяти видів покарань, які на відміну від Керівних начал 1919 р. були вже перелічені від найтяжчого до найлегшого. В ст. 50 КК УРСР 1922 р. законодавець по суті формально класифікував покарання на основні і додаткові. Було передбачено, що такі покарання як конфіскація майна, штраф, ураження у правах, звільнення з посади, громадська догана, а також обов’язок відшкодувати завдані збитки, можуть приєднуватися до таких покарань як вигнання за межі УРСР, позбавлення волі, примусових робіт, а також умовного засудження. Треба відзначити, що позиція законодавця в ст.ст. 32, 50 дозволяє стверджувати, що КК УРСР 1922 р. не передбачав жодного додаткового покарання в так званому чистому вигляді, оскільки всі передбачені покарання могли застосовуватися самостійно [19, с. 456–457; 460]. Ідеальний же варіант існування додаткового покарання ми вбачаємо в тому, коли воно не може застосовуватися самостійно. В КК УРСР 1922 р. єдиною особливістю кримінальної відповідальності неповнолітніх віком від 14 до 16 років була передбачена можливість застосування до них замість покарання медико-педагогічних заходів [18, с. 118]. Постановою ВЦВК від 3 січня 1923 р. були внесені зміни до КК УРСР 1922 р., згідно з якими відповідно до статей 18–1, 18–2, призначуване неповнолітньому віком від 14 до 16 років покарання підлягало обов’язковому зменшенню на половину, проти максимальної встановленої законом межі, а неповнолітнім віком від 16 до 18 років – на одну третину [19, с. 606–607]. Проте вказані положення стосувалися тільки основного покарання, а отже законодавець знову ж таки проігнорував можливість застосування до неповнолітніх додаткових покарань.

Основні начала кримінального законодавства СРСР та Союзних республік 1924 р. відмовилися від використання поняття покарання. Вказане поняття було замінено іншим – заходи соціального захисту судово-виправного характеру. Ми не будемо аналізувати зміну термінології, оскільки це виходить за межі нашого дослідження. Зазначимо лише те, що, на наш погляд, вказані зміни можуть бути пояснені виключно ідеологічними причинами, оскільки сутність заходів, які були позначені новим терміном фактично прирівнювалися до покарання, крім того, і сам перелік мало чим відрізнявся від переліку покарань у КК УРСР 1922 р. З урахуванням теми нашого дослідження варто звернути увагу на інше. Законодавець залишив поділ заходів судово-виправного характеру на основні та додаткові. Щоправда, робив він це в Основних началах так само, як і в КК УРСР 1922 р. Так, в ст. 14 Основних начал вказувалося, що такі заходи соціального захисту судово-виправного характер, у як ураження прав, видалення за межі СРСР, видалення за межі республіки або за межі певної місцевості з забороною проживання в тих чи інших місцевостях чи без такої заборони, звільнення з посади, заборона займати ту чи іншу посаду або займатися певною діяльністю чи промислом, громадська догана, конфіскація майна, штраф та застереження можуть застосовуватися як самостійні, так і додаткові заходи впливу [18, с. 202–203]. Отже і в Основних началах 1924 р. по суті не було передбачено ідеальної системи додаткових покарань, оскільки всі покарання могли призначатися самостійно.

У ст. 21 КК УРСР 1927 р. до заходів соціального захисту судово-виправного характеру відносили: а) оголошення ворогом народу з позбавленням громадянства УРСР та громадянства СРСР з вигнанням за межі СРСР назавжди; б) позбавлення волі у виправно-трудових таборах у віддалених місцевостях СРСР; в) позбавлення волі в загальних місцях ув’язнення; г) примусові роботи без позбавлення волі; д) ураження в правах; е) видалення за межі СРСР на строк; ж) вивезення за межі УРСР чи з певної місцевості з поселенням в тих чи інших місцевостях або без такого із забороною проживання в тих чи інших місцевостях чи без такого; з) звільнення з посади із забороною займати ту чи іншу посаду чи без такої заборони; і) заборона займатися певною діяльністю чи промислом; к) громадська догана; л) конфіскація майна; м) штраф; н) застереження. Найвищою мірою покарання був розстріл. При цьому в ч. 2 ст. 22 КК УРСР 1927 р. вказувалося, що вигнання, позбавлення волі та примусові роботи можуть призначатися тільки як самостійні заходи. Треба відмітити те, що в санкціях статей Особливої частини КК УРСР 1927 р. так само, як і в КК УРСР 1922 р., законодавець дуже рідко вказував на можливість застосування до винного того чи іншого заходу як додаткового, що створювало фактично необмежені можливості для судової дискреції, оскільки тільки штраф та конфіскація могли застосовуватися лише у випадках прямо передбачених в санкціях статей Особливої частини, а всі інші додаткові покарання могли застосовуватися на розсуд суду. В КК УРСР 1927 р. були встановлені особливі умови призначення неповнолітнім покарання, які знову ж таки стосувалися тільки основних покарань. Так в ст. 12 КК 1927 р. було зазначено, що коли буде визнано необхідним застосувати до неповнолітнього певний захід судово–виправного характеру, відбуття якого визначається певним строком, то найвища його межа, встановлена статтею, яка передбачає дане діяння, знижується для неповнолітнього віком від 14 до 16 років на половину, а віком від 16 до 18 – на одну третину, а вже конкретні строки обираються в цих понижених межах.

Новим етапом у розвитку кримінального законодавства про відповідальність неповнолітніх були Основи кримінального законодавства Союзу та Союзних республік, прийняті Верховною Радою СРСР 25 грудня 1958 р., на основі яких був прийнятий і КК УРСР 1960 р. Потрібно зазначити, що і в цих законодавчих актах законодавець передбачав лише окремі положення, що стосувалися кримінальної відповідальності неповнолітніх, проте вони не мали системного характеру і не стосувалися додаткових покарань.

Завершальним етапом розвитку союзного кримінального законодавства стало прийняття 1991 р. Основ кримінального законодавства Союзу та Союзних республік, які вперше містили окремий розділ “Особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх”, проте які з певних політичних причин так і не набули чинності. Водночас, це був досить прогресивний нормативно-правовий акт, який у ставленні до неповнолітніх злочинців в значній мірі фактично повертався до вже забутих положень дореволюційного законодавства і намагався відновити інститут особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Основи 1991 р. в ст. 29 передбачали, що крім основних покарань до осіб, які вчинили злочин, можуть бути застосовані також додаткові покарання у вигляді позбавлення військового чи спеціального звання або конфіскації майна. Крім того, було передбачено, що такі покарання, як штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, можуть застосовуватися не тільки як основні, але й як додаткові покарання. Треба зазначити, що в Основах зроблено першу спробу в радянський період виокремити особливості кримінальної відповідальності неповнолітніх. Так, в Основах був передбачений окремий Розділ VІІІ, який безпосередньо стосувався особливостей кримінальної відповідальності неповнолітніх. Зазначимо, що у межах цього розділу законодавець намагався максимально диференціювати кримінальну відповідальність неповнолітніх з урахуванням їхніх особливостей. В межах цієї диференціації особлива увага приділялася і найсуворішій формі кримінальної відповідальності – покаранню. В системі покарань для неповнолітніх були передбачені покарання, які могли бути застосовані тільки до неповнолітніх злочинів, а саме: покладення обов’язку відшкодувати завдані збитки, громадські роботи, обмеження дозвілля. Водночас, і в цьому досить прогресивному на ті часи проекті законодавець не зробив жодного кроку у напряму диференціації додаткових покарань для неповнолітніх. Створювалося враження, що він взагалі забув про те, що для неповнолітніх також передбачені додаткові покарання і логічно, що коли основні покарання мають певні особливості, то такі ж особливості повинні мати і додаткові покарання. Жодного особливого положення щодо неповнолітніх в цьому відношенні в Основах 1991 р. передбачено не було [20, с. 29, 33].