Висвітлено ключові питання щодо діяльності держави у сфері застосування (призначення і виконання) кримінальних покарань, а саме: аналіз застосування кримінальних покарань в Україні та їх ефективність; визначення основних функцій кримінального покарання; показ відсутності співвідношення між існуючими цілями та функціями покарання, видами, строками та умовами виконання кримінальних покарань; можливості гуманізації кримінальної та пенітенціарної політики; питання адекватності кримінального покарання вчиненому злочину.

Ключові слова: покарання, злочин, політика, функції покарання, засуджені, позбавлення волі, альтернативні покарання.

Протидія злочинності в Україні є одним з пріоритетних напрямів державної політики. Суспільство завжди застосовувало низку запобіжних заходів, щоби протистояти порушенням кримінального закону і стримувати своїх членів від вчинення протиправних дій.

Незважаючи на прийняття нових Кримінального та Кримінально-виконавчого кодексів, низки інших нормативних актів щодо призначення та виконання кримінальних покарань, реформування судової системи та правоохоронних органів, кримінальному покаранню відводиться значна роль. Воно продовжує бути основним засобом протидії злочинності. Практика призначення покарання засвідчує, що при винесенні вироку суди внутрішньо орієнтовані на застосування позбавлення волі, незважаючи на тяжкість злочину, без ретельного, всебічного розгляду обставин справи, збільшення строків покарання за вчинення окремих злочинів. Якість виконання покарань є недостатньо ефективною, про що свідчить високий рівень рецидивної злочинності. Своєю чергою, ефективність покарання залежить передовсім від того, наскільки правильно і справедл

Політика держави у сфері застосування кримінальних покарань, сутність, мета, та завдання покарання, аналіз застосування кримінальних покарань є предметом багатьох наукових досліджень. Цим проблемам присвячувались роботи Г.А. Аванесова, М.І. Бажанова, Л.В. Багрія-Шахматова, В.К. Грищука, І.М. Даньшина, М.Д. Дурманова, А.П. Закалюка, С.М. Іншакова, М.Й. Коржанського, В.А. Ломако, В.Г. Маляренка, А.С. Міхліна, І.С. Ноя, П. П. Михайленка, В.В. Сташиса, А.Х. Степанюка, М.О. Стручкова , В.М. Трубнікова, М.Д. Шаргородського, П.Л. Фріса та ін. Однак, незважаючи на таку значну кількість наукових праць, деякі питання залишаються дискусійними та не мають чіткого визначення й відокремлення. Це передусім визначення основних напрямів політики держави у питаннях призначення, виконання і ефективності кримінальних покарань, функцій покарання, співвідношення сутності, змісту, завдань та мети покарання, застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань. Спроба відповісти на ці запитання є метою нашого дослідження.

Політика – багатопланове поняття, зміст якого може бути розкрито лише при розгляді всіх його аспектів. Політика держави у сфері застосування кримінальних покарань (частіше її називають кримінальною політикою – прим. авт.) охоплює кримінально-правову, кримінально-процесуальну, кримінально-виконавчу та профілактичну складові, які спрямовані на протидію суспільно небезпечним діям. Не викликає сумніву, що саме вона покладена в основу кримінального законодавства, особливо в частині застосування кримінальних покарань. Відповідно до вимог кримінальної політики формується коло кримінально-караних діянь, встановлюється вид і розмір санкцій та порядок застосування кримінальних покарань.

Завданнями політики держави у сфері застосування кримінальних покарань сьогодення мають стати: вибір найбільш суспільно небезпечних діянь, які підпадали б під ознаки складу тих чи інших злочинів, за які призначається кримінальне покарання; вибір найбільш оптимально побудованих санкцій, які б відповідали ступеню суспільної небезпеки вчиненого злочину та особистості злочинця; застосування принципу економії репресії і подальше впровадження санкцій, не пов’язаних із позбавленням волі. Неможливо будувати нове суспільство, що базується на демократичних цінностях і водночас проводити репресивну політику. Але зовсім відмовитися від кримінальних покарань суспільство не може, хоча воно повинно розуміти, що це не є основним засобом у запобіганні злочинності.

Ст. 51 КК України передбачено 12 видів покарань, що застосовуються до осіб, винних у вчиненні злочину, а саме: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі [1].

Доречі, в переважній більшості країн світу основних покарань два – штраф та позбавлення волі. На сьогодні перед науковцями і практиками стоїть важливе завдання пошуку оптимального балансу у використанні методів переконання, заохочення та примусу для того, щоби покарання відповідало злочину.

Проблема вивчення ефективності застосування кримінальних покарань і відповідності покарання тяжкості вчиненого злочину, повинна розглядатися з позицій трьох взаємозалежних та взаємопов’язаних процесів: 1) призначення покарання; 2) виконання покарання установами кримінально-виконавчої системи; 3) організація роботи із запобігання нових злочинів з боку звільнених і їх соціальна адаптація у суспільстві. Покарання – це теж насильство, зло, яке суспільство змушене застосовувати, щоб зупинити злочинця. Ми перебуваємо нібито у замкнутому колі насильства: агресія, жорстокість, що виходить від злочинця, провокує державу на адекватний крок – жорстоке поводження із ним. Тенденції всього цивілізованого світу до гуманізації покарання затверджують нову модель взаємовідносин суспільства з злочинністю, завдяки якій держава повинна обмежити власну жорстокість і нарешті розірвати коло насильства.

Основною тезою політики держави у сфері застосування кримінальних покарань стало те, що кримінальне покарання виконує запобіжну функцію, тобто триває боротьба з злочинністю шляхом притягнення до відповідальності, призначення покарання і виконання заходів державного примусу до осіб, які вчинили злочин.

Безумовно, покарання є одним із засобів запобігання злочинності, особливо, коли існує ціла низка об’єктивних і суб’єктивних чинників, які зумовлюють подальше її зростання в Україні (зниження життєвого рівня більшості населення, тіньовий сектор економіки, зниження авторитету влади та послаблення державного управління тощо). Однак загально-превентивні дії повинні бути зумовлені не жорстокістю покарання, а його невідворотністю. Варто ще раз підкреслити і неможливо забувати про те, що покарання, хоча і важливий, але не основний засіб боротьби з злочинністю. І як би сьогодні не хотілося швидше скоротити кількість злочинів, елементами погроз, посиленням покарання, навіть застосуванням довічного ув’язнення та смертної кари, досягти цього неможливо. На жаль, кримінальне законодавство України і практика його застосування переконливо свідчать, що держава відводить кримінальному покаранню значну роль. Загальновідомо, що незважаючи на приєднання до міжнародних документів з прав людини і взяття перед Європейською спільнотою зобов’язань щодо дотримання прав кожного громадянина, Україна, як не прикро зазначати, входить до “лідерів” із застосування запобіжного заходу “утримання під вартою” та кримінальних санкцій з призначенням покарань у вигляді позбавлення волі, а саме – посідає одне з перших місць у світі (після США, Росії, Білорусії).

Зокрема, за даними Державної судової адміністрації України, застосування позбавлення волі становить 27% до осіб, що “проходять” у кримінальних справах (для порівняння: в Білорусії – 36,3%; в Російській Федерації – 32,7%; в Молдові – 20,8%; США – 22%; Великобританії – 11%; Швеції – 8%). За останні 12 років, за вчинення злочинів в Україні засуджено більш ніж 2 млн 500 тис. громадян, що збільшило кримінальну репресію порівняно з 1991 роком до 65%. Більшість з них – це молоді люди.

Станом на 01.01.2008 р. у місцях позбавлення волі в Україні утримується більш ніж 235 тис. осіб, а задля їхнього утримання країна містить 181 кримінально-виконавчу установу: 126 виправно-трудових колоній, 11 колоній для неповнолітніх, 33 слідчих ізолятори, 11 лікувально-профілактичних профілакторіїв. Крім цього, щорічно під контролем кримінально-виконавчих інспекцій України утримується близько 100 тис. осіб, що звільняються з місць позбавлення волі.

Отож, засуджені становлять більш ніж 0, 416% населення України, яке постійно зменшується (за даними останнього перепису населення в Україні проживало близько 48 млн осіб, тоді як у 1990 р. їх було 52 млн). Тільки за січень 2008 р. порівняно з попереднім місяцем кількість населення скоротилась на 18 тис. і 46 млн 337 тис. 340 осіб. Кількість міського населення – близько 32 тис., сільського – близько 14 тис [2].

Незважаючи на те, що в Україні, починаючи з 1996 р., простежується тенденція до зниження рівня злочинності, криміногенна ситуація в країні залишається складною, а позбавлення волі є головним видом кримінального покарання.

У структурі злочинності переважають тяжкі та особливо тяжкі злочини. Їх темпи приросту становлять майже 11%, а питома вага – 51,6%. Кожний другий злочин – тяжкий або особливо тяжкий. Зростає кількість насильницьких злочинів, особливо вчинених організованими групами (+17,2%), умисних тяжких тілесних ушкоджень (+1,1%) та ін. Злочинні діяння з корисливою спрямованістю становлять більше половини (61,4%) від усіх зареєстрованих злочинів [3].

Прогнозування злочинності як у світі, так і в Україні на найближчі 2–3 роки, як і на весь початок третього тисячоліття, залишається невтішним. Загалом очікується зростання злочинності, особливо тяжких видів злочинів. Середній приріст злочинності може знаходитись в межах 3–5% на рік і більше. Враховуючи це, можна очікувати і підвищення застосування кримінальних санкцій, особливо пов’язаних з позбавленням волі, бо жорстокість репресивної системи, що включає в себе і кримінально-виконавчу систему, її негативні наслідки, не викликають антипатії у населення, а тим більше у співробітників правоохоронних органів. З такими методами звиклися, і в разі зростання злочинності дедалі вагомішими стають питання про посилення тих чи інших норм кримінального закон про застосування поряд з позбавленням волі на значний термін, довічним ув’язненням (яке навіть ще не встигло проявити себе в Україні), смертної кари.

Врешті “населення” наших місць позбавлення волі зростає. У більшості слідчих ізоляторів засудженим, а також особам, що тільки чекають вироку, доводиться спати в дві–три зміни, туберкульоз та інші тяжкі й небезпечні захворювання стали реаліями сьогодення. Засуджені до позбавлення волі, особливо на термін більше 8– 10-ти років, поступово деградують і у соціально-моральному відношенні, втрачаючи соціально-корисні зв’язки, розпадаються сім’ї. За роки перебування в місцях позбавлення волі, знаходячись в специфічному оточенні, засуджені набувають безліч навичок та установок продовжувати злочинну діяльність у майбутньому.