Ми провели анкетування різних категорій засуджених: неповнолітніх, дорослих чоловіків та жінок, які скоїли злочини невеликої тяжкості, тяжкі та особливо тяжкі. Анкетування проводили у слідчих ізоляторах та установах по виконанню покарань. На запитання про визнання вини та адекватності призначеного покарання тяжкості вчиненого злочину, 79,6% “тюремного” населення визнають себе винними у вчиненні злочинів. Більше того, 72,1% вважають, що за свої вчинки вони заслуговують покарання. Але лише 18,5% погоджуються з призначеним видом та строками покарання. Більшість засуджених вважає, що позбавлення волі не було обґрунтованим і справедливим, оскільки воно руйнує їх подальше життя і назавжди позбавляє права стати нормальним громадянином у суспільстві.

Найбільш вразливою залишається категорія неповнолітніх та осіб, які перебувають під вартою і довгий час очікують на розгляд кримінальної справи та вироку суду.

Назавжди покалічене життя, захворювання, страждання, приниження честі й гідності, позбавлення спілкування з рідними, – ось тільки невеликий перелік наслідків утримання під вартою особи, яка ще не визнана винною, бо згідно з Конституцією України та чинним кримінальним законодавством це може зробити лише суд. Але міжнародний досвід засвідчує: якщо людина заарештована і її справа розглядається в суді, то суддя, зазвичай, застосовує обвинувальний вирок. Хоча цей вирок часто прирівнюється з фактично відбутим терміном у період проведення досудового слідства і судового розгляду. Трапляються і вироки, коли позбавлення волі застосовується з випробуванням. Отже, у цьому випадку до особи, яка вчинила злочин, можна було б і не застосовувати такий жорстокий запобіжний захід, як взяття під варту. Незважаючи на це, аналіз практики свідчить, що в період проведення слідства та судового розгляду, невиправданим є показники взяття винних осіб під варту (більш ніж 57,8%). Поміж тим наявний і позитивний досвід, коли до особи застосовуються запобіжні заходи: підписка про невиїзд, застава та особиста порука.

Прагнення вирішити проблему злочинності за рахунок посилення карального впливу (утримання під вартою як найголовніше профілактичне завдання на стадії проведення досудового слідства; розширення такого виду покарань, як позбавлення волі, особливо з терміном 10, 15, 20 років тощо), характерно для нашого суспільства. Нажаль, воно мало обізнане в тому, чим насправді обертається для його членів відбування покарань у вигляді позбавлення волі, особливо у відповідних установах, що іменуються “фабриками злочинності” і є, як і сучасна кримінально-виконавча система, одними з найнебезпечніших у світі.

Ще раз звернемося до видів кримінальних покарань та судової статистики за останні роки. В Особливій частині КК України альтернативні покарання представлені досить широко, але їх застосування, як і раніше, запроваджується непослідовно та недостатньо. Зокрема, питома вага штрафу, як основного виду покарання, становить близько 32% від загальної кількості санкцій. Однак цей вид санкцій застосовувався лише приблизно до 5% засуджених. Громадські роботи передбачені у 14-ти санкціях, їх застосування починалося з 0,07%, а нині становить 1,7%. Не краще виглядають і застосування виправних робіт (5,9%), арешту (0, 001%) і обмеження волі (1,6%).

Такий стан застосування кримінальних покарань можна пояснити:

3ростанням кількості тяжких та особливо тяжких злочинів, що обумовлює призначення вироку у вигляді позбавлення волі.

Відсутністю роз’яснень щодо застосування альтернативних позбавленню волі видів покарань (особливо стосовно арешту).

Неефективністю інших видів покарання, особливо через складну економічну ситуацію в країні, через безробіття та зубожіння основної маси населення.

Недосконалістю законодавства.

Традиціями (усталена попередня практика), що формувалася при застосуванні судами покарань, особливо у вигляді позбавлення волі.

Як вже було зазначено, Україна серед країн Середньої і Західної Європи посідає третє місце після Росії та Білорусії за кількістю ув’язнених на 100 тис. населення. Це дає привід замислитися над необхідністю обмежити застосування позбавлення волі, враховуючи його руйнівний вплив на особу, та суспільство.

Вищезазначені негаразди, а саме – розлад фізичного здоров’я, соціальна і розумова деградація засуджених, ізольованість від цивілізованого людського життя, розрив соціально-корисних зв’язків, тривалі терміни покарання, професійна деформація співробітників місць позбавлення волі – усе це справді загрожує моральному стану суспільства.

Знижується поріг негативного сприяння суспільством актів насильства і злодіянь, його члени стають терпимими до усілякого зла, поступово і самі перетворюються на жорстоких, безкомпромісних, готових до найжорстокіших вчинків. Ось чому дедалі гучніше лунають гасла про посилення покарань, навіть за незначні провини чи необережні злочини.

У місцях позбавлення волі засуджені сповна отримують за свої вчинки.

Життя за колючим дротом – само собою важкий період. Навіть добровільне перебування декілька годин у місцях позбавлення волі змушує замислитися про цінність життя. Дуже швидко і просто можна потрапити в неволю, але надзвичайно тяжко вийти з неї.

Життя у неволі ставить непрості проблеми перед суспільством, різними його інститутами. Тому безсумнівно, що державно-правова політика в галузі призначення та виконання покарань має базуватися на цивілізованих методах, позитивному досвіді вітчизняної та зарубіжної науки і практики. Керуючись положеннями Конституції України, яка закріпила пріоритетними загальнолюдські цінності, потрібно поступово протидіяти злочинності, що дасть змогу забезпечити безпеку життя, здоров’я громадян, їхні права і свободи. Але при цьому є недопустимими такі крайнощі, як репресивний уклін (тривалі строки покарання, особливо, пов’язані з позбавленням волі, жорстокість тощо), або нічим не виправданий лібералізм, що призводить до беззаконня, підвищення рівня злочинних проявів та рецидиву. Було б неправильно робити висновок, що держава і суспільство відмовляться від застосування кримінальних покарань. Але з прийняттям нового Кримінального кодексу створені всі умови для застосування в розумних межах позбавлення волі і визначено широке коло альтернативних видів кримінального покарання.

Наприклад, в Особливій частині КК України декриміналізовано понад 30 складів злочинів, бо діяння, передбачені ними, в умовах нових суспільних відносин втратили суспільну небезпеку або не потребують кримінально-правового впливу для боротьби з ними. Поряд з суворою відповідальністю за вчинення тяжких та особливо тяжких злочинів, надано можливість застосовувати до осіб, які скоїли злочини середньої та невеликої тяжкості, покарань, не пов’язаних з позбавленням волі, і навіть звільнення від кримінальної відповідальності. Все зазначене повинно дати змогу значно зменшити негативні наслідки криміналізації.

Суспільство, держава та кожен її громадянин повинен зробити все для того, щоби підняти рівень моральності, правової культури для досягнення основної мети – скорочення кількості вчинених злочинів та установлення рівноваги між вчиненими негативними діями і покаранням за них.

В ч. 2 ст. 50 КК України зазначено, що покарання має на меті покарати винну особу, а також виправити засуджених, запобігти вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Досягненню мети слугують функції кримінального покарання.

Функція (лат. functio – виконання, здійснення) – це діяльність в рамках певної системи, до якої вона належить, або напрям правового впливу. Мета – ідеальне, мислене передбачення результатів діяльності [4].

Реалізація мети потребує певної діяльності, а саме – виконання відповідних функцій. Функції та цілі кримінального покарання є близькими, але не тотожними за змістом поняттями, хоча іноді їх назви можуть і збігатися.

Ідеальний результат, якого прагне держава, зазначений саме у ст. 50 КК України: покарати злочинця, виправити його та запобігти вчиненню нових злочинів. Але досягнення такого результату – це лише віддалений результат, а то й мрія (наприклад, по відношенню до такої мети, як виправлення засуджених).

Саме функції перетворюють на реальність об’єктивні можливості того чи іншого виду покарання. Серед них необхідно виділити загальні та спеціальні функції. До загальних потрібно зачислити: – захисну (окрім державного примусу у вигляді кари, виконує загальну та спеціальну превенцію); – виховну (має педагогічний та соціальний зміст, одночасно спрямована на засудженого, його оточення та суспільство); – компенсаційну (захист потерпілого та відшкодування йому шкоди, що завдана злочином); – ресоціалізації засуджених та їх соціальну адаптацію після звільнення від покарання; – соціального контролю (негативна моральна та правова оцінка особи, яка вчинила злочин, громадський контроль за відбуванням покарання та нагляд у постпунітивний період).

Спеціальні функції необхідно класифікувати на кримінально-правові та кримінально-виконавчі функції покарання. Наприклад, до першої групи належать функції реалізації принципів призначення покарання, функції забезпечення загальних начал призначення покарання і таке інше, до другої – каральна, охоронювальна, виховна тощо. Як вбачається автору, функції покарання становлять злагоджену, ієрархічну систему засобів реалізації можливостей покарання (спеціальні, куди входять найближчі і проміжні, та загальні або основні). Механізм розгортання найближчих функцій є змістом середніх (проміжних). Віддаленими вважаються ті загальні, за допомогою яких буде досягнуто основні цілі покарання.

Як відомо, законодавець очікує від застосування покарання головної мети, а саме – запобігти вчиненню нових злочинів як з боку засудженого, так і інших громадян. Натомість же загальні функції виражають головну функцію кримінального законодавства – охорону суспільних відносин від злочинних посягань.

Нейтралізація антисуспільної поведінки засуджених та осіб, що відбули покарання, забезпечується розробкою та виконанням комплексних програм протидії злочинності. Одержавши чисельні суперечності у розробці та реалізації різного роду комплексних програм запобігання злочинності, зазначимо, що до їх змісту неодмінно потрібно долучити питання щодо ефективності кримінальних покарань, підходів до призначення видів та термінів покарання, а також організацію профілактичної роботи зі звільненими.