141 ПОНЯТТЯ, ПІДСТАВИ ТА ПРАВОВА ПРИРОДА ПРИМУСОВОГО ЛІКУВАННЯВ. Бурдін

У статті розглянуто поняття, підстави та правову природу примусового лікування, яке застосовується згідно ст. 96 КК України. Запропоновано зміни, які спрямовані на вдосконалення законодавства, що стосується застосування примусового лікування.

Ключові слова: злочин, примусове лікування, суб’єкт злочину.

В чинному КК України вже традиційно для вітчизняного кримінального законодавства передбачені положення, які стосуються можливості призначення примусового лікування тим особам, які є суб’єктами злочину. Разом з тим, не можна не відмітити того, що на відміну від попереднього кримінального законодавства, в ст. 96 КК України, яка стосується примусового лікування, законодавець суттєво змінив підстави застосування вказаних заходів. Так, якщо в ч. 2 ст. 14 КК УРСР 1960 року вказувалося, що суд незалежно від призначеного кримінального покарання, міг направити на примусове лікування особу, засуджену за злочин, вчинений на ґрунті алкоголізму чи наркоманії, то в ч. 1 ст. 96 КК України 2001 року йдеться про можливість примусового лікування тих осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб.

Таким чином, якщо раніше законодавець чітко вказував на види захворювань, які дають підстави застосувати до особи заходи примусового лікування – алкоголізм та наркоманія, то у чинному КК України ці підстави об’єднуються у межах законодавчо невизначеного поняття “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”. На сьогодні аналіз чинного законодавства не дає можливості чітко зробити висновок про те, які саме захворювання можна вважати такими, що є небезпечними для здоров’я інших осіб. В ст. 53 Основ законодавства України про охорону здоров’я передбачено можливі

сть застосування спеціальних заходів профілактики і лікування карантинних та соціально небезпечних захворювань. При цьому до соціально небезпечних захворювань віднесено: туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепру, хронічний алкоголізм, наркоманію. Таким чином, до соціально небезпечних захворювань віднесено не тільки інфекційні захворювання, які можуть передаватися від одної людини іншій, але й ті захворювання, які не передаються від однієї людини іншій, але призводять до різних форм девіантної поведінки у суспільстві. Очевидно, що поняття “соціально небезпечне захворювання” та “хвороба що становить небезпеку для здоров’я інших осіб” хоч і перехрещуються, проте не є повністю тотожними за своїм змістом. Адже якщо хронічний алкоголізм та наркоманія відносяться до соціально небезпечних захворювань, то вони аж ніяк не можуть вважатися інфекційними, тобто такими, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб. На цьому наголошував і Пленум Верховного Суду України в п. 24 постанови від 3 червня 2005 року № 7 “Про практику застосування судами примусових заходів медичного характеру та примусового лікування”, вказуючи, що примусовому лікуванню на підставі ст. 96 КК України підлягають не залежно від виду призначеного покарання лише ті особи, які вчинили злочини та страждають на хвороби, що становлять небезпеку для здоров’я інших осіб (алкоголізм та наркоманія до цих хвороб не належать, оскільки вони є соціально небезпечними захворюваннями).

Аналіз чинного законодавства, на нашу думку, дозволяє зробити висновок про те, що до захворювань, які становлять небезпеку для здоров’я інших осіб, можна віднести лише інфекційні захворювання. Так, відповідно до ст. 1 закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” до інфекційних захворювань віднесено розлади здоров’я людей, що викликаються живими збудниками (вірусами, бактеріями, рикетсіями, найпростішими, грибками, гельмінтами, кліщами, іншими патогенними паразитами), продуктами їх життєдіяльності (токсинами), патогенними білками (пріонами), передаються від заражених осіб здоровим і схильні до масового поширення. Саме стосовно окремих видів інфекційних захворювань передбачено можливість застосування примусового лікування у випадку ухилення особи від добровільного лікування таких захворювань. Звісно, що не всі інфекційні захворювання є настільки небезпечними для здоров’я інших осіб, щоб передбачати можливість застосування до осіб, які хворіють на ці захворювання, заходів примусового лікування. Тому в ст. 28 закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” передбачено можливість застосування примусового лікування, за загальним правилом, тільки по відношенню до осіб, які хворіють на особливо небезпечні інфекційні захворювання. Відповідно до ст. 1 закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” до таких захворювань віднесено інфекційні хвороби (у тому числі карантинні: чума, холера, жовта гарячка), що характеризуються важкими та (або) стійкими розладами здоров’я у значної кількості хворих, високим рівнем смертності, швидким поширенням цих хвороб серед населення. При цьому конкретні види таких захворювань передбачено у “Переліку особливо небезпечних, небезпечних інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників цих хвороб”, затвердженого наказом МОЗ України від 19 липня 1995 року № . 133. Щоправда, в ч. 1 ст. 26 закону України “Про захист населення від інфекційних хвороб” вказується, що обов’язковому лікуванню підлягають також особи, хворі на інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом, незалежно від того чи відносяться вони до категорії небезпечних чи особливо небезпечних.

Останніми роками в Україні загрозливою є ситуація з поширенням такого інфекційного захворювання як туберкульоз. І не зважаючи на те, що питання про застосування примусового лікування від цього інфекційного захворювання могло бути вирішено у межах положень законів України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” та “Про захист населення від інфекційних хвороб”, було прийнято спеціальні нормативно-правові акти, які безпосередньо стосуються саме цього захворювання. Так, відповідно до ч. 2 ст. 12 закону України “Про боротьбу із захворюванням на туберкульоз” передбачено, що хворі на заразні форми туберкульозу, які ухиляються від лікування і становлять загрозу для населення, за рішенням суду підлягають обов’язковій госпіталізації до протитуберкульозних закладів. Для реалізації положень названого закону в ЦПК України передбачено окремий розділ 11, положення якого повністю стосуються розгляду судом справ про обов’язкову госпіталізацію особи до протитуберкульозного закладу.

Таким чином, на наш погляд, така детальна регламентація застосування примусової медичної допомоги в нормативно-правових актах, які належать до сфери адміністративного законодавства, є вагомим аргументом, який не тільки ставить під сумнів доцільність існування ст. 96 КК України, але й заперечує кримінально-правову природу передбачених у ній положень. Так, наприклад, очевидно, що правова природа примусового лікування від заразної форми туберкульозу не змінюється залежно від того у якому правовому статусі перебуває особа, до якої вона застосовується, і у яких медичних закладах її надають. Іншими словами той факт, що законодавець передбачає у ст. 96 КК України можливість застосування до засудженого примусового лікування, не дозволяє стверджувати, що інститут примусового лікування набуває кримінально-правової природи. В літературі вже висловлювалися думки про адміністративно-правову природу примусового лікування [1, с. 31].

Вважаємо, що положення, передбачені у ст. 96 КК України, тільки ускладнюють правозастосування в частині примусового надання медичної допомоги. Ми вже вказували на неоднозначний термін, який використовується законодавцем – “хвороба, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб”. Буквальне його тлумачення дозволяє застосувати примусове лікування засуджених від будь-яких навіть незначних інфекційних захворювань. Натомість в адміністративному законодавстві цілком правильно передбачено можливість обов’язкового лікування, за загальним правилом, лише від особливо небезпечних інфекційних захворювань. Крім того, з буквального тлумачення ч. 1 ст. 96 КК України випливає висновок про те, що примусове лікування може бути застосовано до особи не залежно від того чи ухиляється вона від добровільного лікування. Проведений аналіз нормативно-правових актів адміністративного законодавства свідчить про те, що про примусове лікування може ставитися питання тільки у тих випадках, коли хворий ухиляється від добровільного лікування. Так само вирішується це питання і в ч. 2 ст. 117 КВК України, в якій йдеться про можливість застосування примусового лікування лише до тих засуджених, які під час відбування покарання захворіли на хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб, та відмовляються від її лікування. Такий підхід є цілком логічним, оскільки безглуздо примушувати робити особу те, що вона погоджується робити добровільно. Незрозуміло також чому в ч. 1 ст. 96 КК України йдеться про можливість застосування примусового лікування тільки до тих осіб, які засуджені до певного виду покарання. Адже покарання не єдина форма кримінальної відповідальності. У зв’язку з цим може виникати питання: чому у випадку засудження особи до певного покарання примусове лікування застосовується до неї на підставі ч. 1 ст. 96 КК України, а щодо особи, до якої застосована інша форма кримінальної відповідальності, примусове лікування застосовується відповідно до положень адміністративного законодавства? На вказаному суперечливому аспекті, який мав місце і у ч. 2 ст. 14 КК УРСР 1960 року, вже зверталася увага вчених [2, с. 58].

Викладене, на наш погляд, дозволяє зробити висновок про те, що примусове лікування як засуджених, так і інших осіб, які не вчиняли злочинів, має однакову правову природу і може відрізняється лише місцем проведення такого лікування. Звісно, що положення різних нормативно-правових актів, які стосуються примусового лікування, потребують гармонізації. Адже незрозуміло, чому за загальним правилом передбачено можливість застосування примусового лікування від особливо небезпечних інфекційних захворювань, проте таке лікування може бути застосоване і до осіб, які хворі на різного роду інфекційні хвороби, що передаються статевим шляхом. Так само складно пояснити чому детально регламентується в ЦПК України процедура судового розгляду щодо примусового лікування хворого на заразну форму туберкульозу і відсутність аналогічної регламентації судового розгляду застосування примусового лікування інших інфекційних захворювань. Ми розуміємо те, що проблеми інституту примусового лікування потребують окремого дослідження, проте в порядку de lege ferenda можна запропонувати створення єдиного закону, в якому чітко передбачити перелік захворювань, ухилення від лікування яких дає підстави для застосування до особи примусового лікування, а також заклади, в яких повинно відбуватися таке лікування, залежно від правового становища особи, до якої таке лікування застосовується.