Ми вже вказували на те, що в ч. 1 ст. 96 КК України законодавець суттєво змінив підстави, за яких можливе застосування до особи примусового лікування, порівняно з КК УРСР 1960 року. Згідно чинного КК України таке лікування може бути застосоване лише до особи, яка має хворобу, що становить небезпеку для здоров’я інших осіб. На наш погляд, до таких захворювань можна віднести тільки інфекційні хвороби, які можуть передаватися від однієї людини іншій. Таким чином, формально ч. 1 ст. 96 КК України не дає підстав застосувати примусове лікування до осіб, хворих на алкоголізм та наркоманію. Разом з тим, окремі вчені продовжують вважати, що відповідно до ч. 1 ст. 96 КК України на примусове лікування можуть бути направлені особи, які хворі не тільки на алкоголізм або наркоманію, але й на токсикоманію [3, с. 435]. Такий висновок, як правило, ґрунтується на положеннях кримінологічних досліджень, які доводять, що зловживання різного роду психоактивними речовинами обумовлює вчинення різного роду правопорушень в тому числі і злочинів [4, с. 308–322]. Не можна оминути увагою і той факт, що такий висновок безпосередньо випливає із ст. 4111 КПК України. Адже в ч. 1 та 2 ст. 4111 КПК України безпосередньо вказується, що відповідно до ст. 96 КК України примусове лікування застосовується лише до осіб, хворих на алкоголізм та наркоманію. Існування вказаних положень у КПК України, на наш погляд, можна пояснити лише неузгодженістю тих змін, які вносилися у кримінально-процесуальне законодавство після набрання чинності КК України 2001 року, безпосередньо з положеннями, передбаченими у ст. 96 КК України. Іншими словами, якщо у період дії КК УРСР 1960 року положення ст. 4111 КПК України дійсно стосувалися тільки хворих на алкоголізм та наркоманію, то після набрання чинності КК України 2001 року законодавець, вносячи зміни до 4111 КПК України замінив тільки номери статей КК УРСР 1960 року на нову нумерацію КК України 2001 року, не звернувши увагу на істотну зміну підстав примусового лікування, чим обумовив існування колізії між положеннями матеріального та процесуального закону. Разом з тим, враховуючи неоднозначність підходів у науковій літературі щодо підстав примусового лікування, а також наявність вказаної колізії у законодавстві, ми вважаємо за необхідне розглянути питання примусового надання медичної допомоги хворим на алкоголізм та наркоманію. Одразу відзначимо, що в цьому відношенні законодавство було і залишається досить суперечливим, що вимагає, на наш погляд, розглянути його у динаміці.

Ще в 1927 році була прийнята міжвідомча “Інструкція по застосуванню примусового лікування хворих на алкоголізм, які становлять соціальну небезпеку”, яка передбачала лікування даної категорії осіб в окремих психіатричних клініках. 12 червня 1961 року був прийнятий указ Президії Верховної Ради УРСР “Про посилення боротьби з особами, які ухиляються від суспільно-корисної праці та ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя”. В ст. 9 цього Указу вказувалося, що працездатні особи, які внаслідок систематичного зловживання спиртними напоями стали злісними п’яницями та своєю негідною поведінкою створюють ненормальні умови для спільного проживання в сім’ї чи квартирі, направляються за постановою суду в лікувально-трудові відділення при виправно-трудових колоніях строком до одного року [5, с. 120]. Згодом на зміну цьому указу був прийнятий Указ Президії Верховної Ради УРСР від 17 серпня 1966 року “Про примусове лікування та трудове перевиховання злісних п’яниць”, затверджений законом УРСР від 24 грудня 1966 року, яким були встановлені інші підстави для направлення на примусове лікування [6]. В ст. 1 цього Указу було встановлено, що злісні п’яниці, які, незважаючи на вжиті до них заходи громадського або адміністративного впливу, систематично зловживають спиртними напоями, порушують трудову дисципліну, громадський порядок та правила соціалістичного співжиття, підлягають направленню до лікувально-трудового профілакторію для примусового лікування і трудового перевиховання на строк від шести місяців до одного року. На виконання цього Указу постановою Ради Міністрів УРСР від 23 лютого 1967 року з березня 1967 року лікувально-трудові відділення при ВТУ були реорганізовані в самостійні установи – лікувально-трудові профілакторії для лікування та трудового перевиховання злісних п’яниць [5, с. 121].

Враховуючи те, що термін “злісний п’яниця” не науковий, носить оціночний характер, а отже був позбавлений об’єктивних критеріїв його визначення, указом Президії Верховної Ради УРСР від 29 березня 1973 року назва Указу від 17 серпня 1966 року була викладена у новій редакції – “Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків.” Указом Президії Верховної Ради УРСР від 28 січня 1991 року підстави застосування примусового лікування були знову змінені. Так, ч. 2 ст. 1 згаданого вже Указу 1966 року була викладена у такій редакції: “Особи, хворі на хронічний алкоголізм, які ухиляються від добровільного лікування або продовжують пиячити після лікування і систематично порушують при цьому громадський порядок або права інших осіб, підлягають направленню до лікувально-трудового профілакторію для примусового лікування і трудового виховання на строк від шести місяців до одного року.” Зміни підстав треба було розглядати як гуманізацію застосування примусового лікування. Адже раніше примусове лікування могло застосовуватися і в тих випадках, коли особа не ухилялася від добровільного лікування і мала намір з власної волі пройти такий курс. Після прийняття вказаних змін примусове лікування стало можливим лише після того, як особі нададуть можливість для добровільного лікування – тобто постановлять відповідний діагноз, про що їй повідомлять [7].

Разом з тим, не зважаючи на усі спроби гуманізації примусового лікування хворих на алкоголізм, ми вважаємо, що сьогодні застосування наведених положень є неприйнятним з огляду на загальну тенденцію міжнародної спільноти щодо примусового лікування. Не можна не погодитися з тим, що вживання різного роду психоактивних речовин часто призводить до вчинення правопорушень, особливо якщо їхнє вживання обумовило психофізіологічну залежить від них. Разом з тим, на сьогодні очевидно, що сам по собі факт наявності такої залежності не може бути підставою для застосування примусового лікування. Так, зокрема Комітет конституційного нагляду СРСР 25 жовтня 1990 року зробив висновок про невідповідність Конституції СРСР і міжнародним актам про права людини окремих положень чинного тоді законодавства з питань примусового лікування і трудового перевиховання осіб, хворих на хронічний алкоголізм та наркоманію. В зв’язку з цим Президія Верховної Ради УРСР постановою від 10 грудня 1990 року визнати за необхідне звільнити деякі категорії осіб з лікувально-трудових і лікувально-виховних профілакторіїв. Пункт 7 цієї постанови містив таку норму: “… підставою для направлення до лікувально-трудового або лікувально-виховного профілакторію громадян, які ухиляються від лікування алкоголізму чи наркоманії або продовжують пиячити після лікування, є лише систематичне порушення ними громадського порядку або прав інших осіб” [2, с. 78].

Таким чином, вже у вказаний період законодавець намагався виключити практику направлення на примусове лікування тих осіб, які хоч і хворіють на алкоголізм чи наркоманію, проте не порушують при цьому громадського порядку або прав інших осіб. Отже вважалося, що вказані захворювання є небезпечними з огляду на те, що особи, які на них хворіють, схильні до протиправної поведінки, і тільки прояви такої поведінки можуть обумовлювати необхідність направлення цих осіб на примусове лікування. Разом з тим, нам видається, що і запропонований підхід щодо підстав направлення на примусове лікування також не може бути визнаний цілком правильним. Адже справа в тому, що сам факт направлення особи, хворої на алкоголізм, до лікувально-трудового профілакторію не виключає юридичної відповідальності цієї особи за факт вчинення нею різного роду правопорушень. Таким чином, направлення особи, хворої на алкоголізм на примусове лікування у зв’язку з порушенням нею громадського порядку або прав інших осіб означає по суті ніщо інше як застосування до неї додаткового виду юридичної відповідальності за вчинене нею правопорушення у виді примусового лікування або знову ж таки визнання того факту, що підставою застосування до неї примусового лікування є наявність у неї відповідного захворювання.

На сьогодні, на наш погляд, питання про направлення хворих на алкоголізм на примусове лікування вирішується у законодавстві досить суперечливо. Формально Указ Президії Верховної Ради УРСР від 1966 року з наступними змінами до нього скасовано не було у зв’язку з чим направлення хворих на алкоголізм до лікувально-трудових профілакторіїв може відбуватися на підставі названого Указу. Разом з тим, за твердженням окремих вчених з 1995 року лікувально-трудові профілакторії системи МВС мали бути ліквідовані і по суті мова вже повинна йти про принципово нову систему примусового лікування [8, с. 203]. Щоправда, на жаль, вказане твердження не підтверджується фактами, які доводять протилежний висновок про те, що лікувально-трудові профілакторії і наділі продовжують функціонувати. Спроби ліквідувати лікувально-трудові профілакторії поки що не закінчилися успіхом. Так, ще 19 вересня 2000 року було подано законопроект народним депутатом В. Місюрою, де вказувалося про необхідність ліквідації лікувально-трудових профілакторіїв для хворих на алкоголізм. Пропонувалося відійти від розуміння алкоголізму як правопорушення, а розглядати виключно як хворобу, що повністю відповідає Міжнародній статистичній класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я 10-го перегляду. Крім того, така пропозиція обґрунтовувалася і тим, що застосування примусового лікування, поєднаного з елементами трудового впливу на хворих на алкоголізм, суперечить Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини. Проте не зважаючи на ці цілком слушні, на наш погляд, аргументи цей законопроект було відхилено.

У “Звіті про дотримання прав людини за 2002 рік”, який був поданий Бюро з питань демократії, прав людини та праці від 31 березня 2003 р., вказується, що лікувально-трудові профілакторії в окремих місцевостях продовжують функціонувати, крім того, більшість із тих, що функціонують, не передані у відання МОЗ України. Зазначається також, що умови у лікувально-трудових профілакторіях Державного департаменту виконання покарань, де за рішенням суду примусово утримують злісних алкоголіків, мало відрізняються від тюремних. Попри загальне зменшення кількості цих установ і те, що деякі з них у 2000 році перейшли у відання Міністерства охорони здоров’я, уряд не виконав своїх обіцянок щодо передачі під юрисдикцію цього міністерства всіх лікувально-трудових профілакторіїв.