Вчені вже давно вказували на те, що умови, в яких відбувається примусове лікування хворих на алкоголізм дуже нагадують умови відбування покарання у виді позбавлення волі [9, с. 26]. На сьогодні лікувально-трудові профілакторії перебувають у системі Державного департаменту України з питань виконання покарань. Наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань від 17 квітня 1999 року № 24 була затверджена “Інструкція про роботу лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту України з питань виконання покарань”. Подібність умов перебування у вказаних установах з умовами відбування покарання у виді обмеження волі та позбавлення волі просто вражає. Так, наприклад, особи, які перебувають у лікувально-трудових профілакторіях, мають право, без обмежень тільки на короткострокові побачення, а тривалі побачення з родичами тільки один раз на місяць (п. 3.5.1. Інструкції). Відповідно до п. 5.1. Інструкції усі особи, які утримуються в лікувально-трудових профілакторіях, залучаються до праці. Вони зобов’язані працювати за призначенням адміністрації, з урахуванням медичних рекомендацій. Їм забороняється мати при собі гроші та цінні речі з дорогоцінних металів (п. 3.5.3. Інструкції). До осіб, які порушують установлені в лікувально-трудовому профілакторії правила, ухиляються від лікування і праці, застосовуються заходи стягнення, передбачені законодавством про працю, крім того, до них можуть бути застосовані такі заходи стягнення: позачергове чергування, поміщення в ізолятор на строк до 10 діб (п. 8.2. Інструкції). З огляду на викладене нам видається, що досить цинічно було би стверджувати, що в таких умовах відбувається лікування хворих на алкоголізм і що алкоголізм розглядається виключно як хвороба, а не правопорушення. Треба відзначити, що у перспективах розвитку Державної кримінально-виконавчої служби України закладено ідею ліквідації інституту примусового лікування алкоголізму та перепрофілювання лікувально-трудових профілакторіїв у спеціалізовані медичні установи, підпорядковані Міністерству охорони здоров’я. Проте з огляду на нерішучість законодавця щодо реформування інституту примусового лікування хворих на алкоголізм сподіватися на реалізацію цієї ідеї у найближчій перспективі не доводиться.

Разом з тим, на сьогодні, на наш погляд, є всі формальні підстави для того, щоб відмовитися від направлення хворих на алкоголізм до лікувально-трудових профілакторіїв не зважаючи на те, що формально вони ще не ліквідовані. Перш за все, треба вказати, що 22 лютого 2000 року був прийнятий Закон України “Про психіатричну допомогу”. Згідно ст. 1 цього Закону під психічним розладом розуміють розлад психічної діяльності, визнаний таким згідно Міжнародної статистичної класифікації хвороб, травм і причин смерті. Відповідно до Міжнародної статистичної класифікації хвороб та споріднених проблем охорони здоров’я 10-го перегляду до хвороб відносять розлади психіки, які виникають внаслідок вживання однієї або кількох психоактивних речовин, до яких відноситься і алкоголь. Отже, можна говорити, що не зважаючи на те, що формально Указ Президії Верховної Ради УРСР “Про примусове лікування і трудове перевиховання хронічних алкоголіків” скасовано не було, більш новий нормативно-правовий акт, а саме Закон України “Про психіатричну допомогу”, який регулює по суті ті ж самі суспільні відносини щодо реакції держави на особу, яка зловживає алкоголем, вже по-іншому регламентує їх. В цьому Законі примусова госпіталізація особи суттєво обмежується чітко визначеними випадками. З урахуванням загальних положень теорії права та держави у випадку набрання чинності новим законом, який регулює ті самі суспільні відносини, попередній нормативно-правовий акт втрачає чинність навіть без спеціальної вказівки на те в новому законі. В нашому випадку це тим більше очевидно, адже Закон України “Про психіатричну допомогу” носить більш гуманний характер порівняно з розглянутим указом. Зокрема, в ст. 4 Закону України “Про психіатричну допомогу” вказується, що психіатрична допомога надається з мінімальними соціально-правовими обмеженнями, а в ст. 8 зазначається, що заходи фізичного обмеження та (або) ізоляції застосовуються лише в тих випадках, коли всіма іншими заходами неможливо запобігти діям особи, що являють собою безпосередню небезпеку для неї або інших осіб.

Не зважаючи на те, що спершу законодавство, яке стосувалося примусового лікування хворих на наркоманію, розвивалося паралельно з відповідним законодавством щодо хворих на алкоголізм, на сьогодні воно суттєво відірвалося і випереджає останнє. Крім того, одразу відзначимо, що законодавство, що стосується примусового лікування хворих на наркоманію, як це не парадоксально, є більш гуманним і таким, що в більшій мірі узгоджується з міжнародними стандартами примусового надання медичної допомоги.

Спершу питання примусового лікування осіб, хворих на наркоманію, регулювалося в Указі Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1969 року “Про примусове лікування та трудове перевиховання хворих на наркоманію”. В ст. 1 Указу було вказано, що хворі на наркоманію добровільно повинні проходити повний курс спеціального лікування в лікувально-профілактичних закладах Міністерства охорони здоров’я за місцем їхнього проживання. В тих випадках, коли особи, які не дивлячись на застосовані до них заходи громадського впливу, відмовлялися від добровільного лікування, систематично зловживали наркотичним засобами, порушували трудову дисципліну, громадський порядок та правила соціалістичного співжиття, вони підлягали направленню в лікувально-трудовий профілакторій Міністерства органів внутрішніх справ УРСР для примусового лікування та трудового перевиховання на строк від одного року до двох років [10]. Згодом підстави для направлення на примусове лікування були змінені. Так, в п. 11 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 25 квітня 1974 року “Про посилення боротьби з наркоманією” було вказано, що хворі на наркоманію, які ухиляються від лікування, підлягають направленню за постановою суду в лікувально-трудові профілакторії чи лікувально-виховні профілакторії для примусового лікування на строк від шести місяців до двох років [11, с. 36]. Відповідно до цього Указу були внесені зміни і в Указ Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1969 року. А саме Указом Президії Верховної Ради УРСР від 17 червня 1974 року “Про внесення доповнень та змін в деякі законодавчі акти УРСР” були змінені підстави примусового лікування хворих на наркоманію. В ст. 1, яку виклали у новій редакції, вказувалося, що ті хворі на наркоманію, які ухиляються від добровільного лікування, підлягають направленню за рішенням суду до лікувально-трудового профілакторію на строк від шести місяців до двох років [12]. Тобто примусове лікування могло застосовуватися вже не залежно від допущених такими хворими правопорушень, як це мало місце в першій редакції Указу. Таким чином, законодавець поступово не тільки алкоголізм, але й наркоманію почав розглядати як самостійне правопорушення.

Згодом підстави направлення хворих на наркоманію на примусове лікування були суттєво змінені і наближені до міжнародних стандартів надання примусової медичної допомоги. Так, 15 лютого 1995 року був прийнятий Закон України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”. У зв’язку з прийняттям цього Закону 19 листопада 1997 року був прийнятий Закон України “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України з питань примусового лікування і трудового перевиховання хворих на наркоманію”. Згідно цього Закону втратили чинність указ Президії Верховної Ради УРСР “Про примусове лікування і трудове перевиховання хворих на наркоманію” з усіма наступними його змінами та доповненнями, а також і Положення про лікувально-виховний профілакторій для хворих на наркоманію. Відтепер всі питання, які стосуються примусового лікування хворих на наркоманію, врегульовані в Законі України “Про заходи протидії незаконному обігу наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів та зловживанню ними”.

В ст. 1 цього Закону вперше подається нормативне визначення наркоманії, чого не робилося в жодному з проаналізованих вище Указів. Наркоманія, згідно цього закону – це хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами, що віднесені до таких конвенціями ООН чи Комітетом з контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я України, і який характеризується психічною або фізичною залежністю від них. Відповідно до ст. 14 Закону, коли щодо особи буде встановлено діагноз “наркоманія”, лікар-нарколог зобов’язаний запропонувати їй пройти курс добровільного лікування і видати направлення до наркологічного закладу для такого лікування. При цьому на період такого лікування хворому видається лікарняний лист. Вже в цьому положенні простежується гуманізація підходу до хворих на наркоманію, адже раніше таким хворим категорично було заборонено виписувати листок непрацездатності. Подається в законі і загальне визначення примусового лікування хворих на наркоманію. Так, під примусовим лікуванням розуміється лікування на підставі судового рішення хворого на наркоманію, який ухиляється від добровільного лікування або продовжує вживати наркотичні засоби без призначення лікаря і порушує права інших осіб. В ст. 16 регламентується процедура застосування примусового лікування. Передбачено, що особа, яка визнана хворою на наркоманію, але ухиляється від добровільного лікування або продовжує після лікування вживати наркотичні засоби без призначення лікаря, і відносно якої у зв’язку з її небезпечною поведінкою до органів внутрішніх справ або прокуратури звернулися близькі родичі чи інші особи, за рішенням суду може бути направлена на лікування від наркоманії до спеціалізованого лікувального закладу органів охорони здоров’я, а неповнолітні, які досягли шістнадцятирічного віку, – до спеціалізованих лікувально-виховних закладів терміном до одного року.

Не зважаючи на гуманізацію примусового лікування хворих на наркоманію, вважаємо, що і в цій частині законодавство потребує змін. Розглядаючи підстави застосування примусового лікування хворих на алкоголізм, ми вказували на те, що особа, яка не втратила внаслідок захворювання можливості до свідомо-вольового контролю за своєю поведінкою, повинна сама вирішувати лікуватися їй чи ні. Застосування до таких осіб примусового лікування суперечить міжнародним стандартам примусового надання медичної, зокрема психіатричної допомоги. Аналогічна ситуація має місце і щодо підстав примусового лікування хворих на наркоманію. На наш погляд, особа, яка внаслідок хвороби на наркоманію вчиняє правопорушення, повинна притягуватися до юридичної відповідальності на загальних підставах. При цьому вона як ніхто інша повинна розуміти необхідність звернутися за медичною допомогою, адже в іншому випадку вона знову наражається на небезпеку притягнення до юридичної відповідальності. Примусове лікування такої особи можливе лише у випадку, якщо вона втратила можливість забезпечувати свідомо-вольовий контроль за своєю поведінкою. І в цьому відношенні, нам видається, що є всі підстави для того, щоб застосовувати примусове лікування хворих на наркоманію на підставі Закону України “Про психіатричну допомогу”.