Поняття “насильство” у теорії та практиці кримінального права прийнято роз’яснювати як таке, що охоплює певний спосіб вчинення злочину та наслідки суспільно небезпечного діяння, вчиненого відповідним способом [3, с. 26; 7, с. 52; 24, п.п. 9, 10; 25, п. 3]. Цей термін, будучи названим у диспозиції певної статті (частини статті) Особливої частини чітко вказує на спрямованість відповідного злочину на заподіяння фізичної шкоди людині. Роз’яснення ж, що поняття “насильство” охоплює шкоду саме здоров’ю людини і не включає наслідків у вигляді смерті ґрунтуються на порівнянні санкцій статей, у яких спосіб вчинення злочину позначений як насильство чи відповідний його вид, та статей, що встановлюють відповідальність за заподіяння конкретної шкоди здоров’ю людини (тяжких, середньої тяжкості чи легких тілесних ушкоджень).

Непослідовність з цього питання демонструє законодавець. В одних випадках законодавчі формулювання прямо вказують на те, що термін “насильство” охоплює наслідки у вигляді певної шкоди здоров’ю. Зокрема, це очевидно у тих статтях Особливої частини КК, у назві яких фігурує термін “погроза або насильство”, а в диспозиціях різних частин таких статей уточнено зміст погрози та вказано на суспільно небезпечні наслідки у вигляді тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості (ст.ст. 377, 398 КК та ін.). Іншим є смислове навантаження поняття “насильство” у складі злочину “Насильницьке донорство” (ст. 144 КК). Описаний у ч. 1 ст. 144 КК насильницький спосіб вказує на умисний характер цього злочину. За прийнятою класифікацією цей злочин відносять до злочинів, що ставлять в небезпеку життя та здоров’я людини. Заподіяння будь-якого з різновидів шкоди життю чи здоров’ю знаходиться за межами цього складу злочину. Так, однією з ознак, що відрізняють “Насильницьке донорство” від “Умисного тяжкого тілесного ушкодження” є те, що втрата крові потерпілим не була небезпечною для життя в момент заподіяння. Втрата потерпілим крові в такому обсязі, що стала небезпечною для життя, повинна кваліфікуватись лише як “Умисне тяжке тілесне ушкодження” за ознакою небезпеки для життя в момент заподіяння за ч. 1 ст. 121 КК. Адже норми про склади злочинів “Насильницьке донорство” (ч. 1 ст. 144) та “Умисне тяжке тілесне ушкодження” (ч. 1 ст. 121 КК) співвідносяться як частина і ціле.

Суперечливу позицію з приводу розуміння поняття “фізичне насильство” займає М.І. Панов. Спочатку він наголошує, що: 1) фізичне насильство – це особлива характеристика злочинного діяння, спосіб його вчинення, але не наслідки діяння; 2) фізичне насильство відрізняється від його наслідків саме тим, що воно завжди становить собою дію, тоді як заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи є наслідком; 3) фізичне насильство як спосіб вчинення злочину не завжди поєднане із заподіянням шкоди здоров’ю [21, с. 15–16]. А далі цей вчений пише, що якщо поняття “фізичне насильство” включене до статті КК, то немає необхідності кваліфікувати вчинені діяння додатково за статтями, що передбачають відповідальність за умисне заподіяння тілесних ушкоджень відповідного виду, оскільки вказівка в законі на насильницький спосіб вчинення злочину (фізичне насильство) означає одночасно не лише нанесення удару, побоїв, а й можливе або дійсне заподіяння потерпілому легкого чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень. Все вчинене (в т. ч. наслідки, що настали), – стверджує М.І. Панов, – охоплюється тією нормою КК, в якій фізичне насильство включене як обов’язкова ознака відповідного злочину [21, c. 19].

Поняття “насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого” і “насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого”, що також вживаються у диспозиціях кримінально-правових норм, є результатом дихотомічного поділу поняття “насильство”. За правилами дихотомічного поділу понять [8, с. 50] утворені в його результаті два поняття – позитивне і негативне – повністю вичерпують обсяг підданого поділу поняття, в розглядуваному випадку – поняття “насильство”. Проте це правило формальної логіки порушене щодо наведених складових поняття “насильство”. Адже жодне з них не охоплює такий наслідок як тяжке тілесне ушкодження. Цей наслідок у складах злочинів, ознакою яких є “насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого”, названий як кваліфікуюча (особливо кваліфікуюча) ознака (ч. 4 ст. 187 КК “Розбій”, ч. 4 ст. 189 КК “Вимагання”), а отже самим законодавцем не ототожнюється із насильством, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого. Вирішення цієї суперечливої ситуації може бути дане лише самим законодавцем. Потрібно відмовитися від використання у законі понять “насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого” і “насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого”, як таких, призначення котрих полягає у тому, щоб позначати диференціацію наслідків насильства, до речі, не таку вже й чітку.

Незважаючи на загальноприйняте розуміння понять “фізичне насильство”, “насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого” і “насильство, яке не є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого” як таких, що позначають певний спосіб вчинення злочину й одночасно суспільно небезпечні наслідки у вигляді визначеної для кожного із них шкоди здоров’ю [9, с. 146; 15, с. 56, 93; 24, п.п. 9, 10], з таким підходом можна посперечатись. Цей усталений в теорії та на практиці підхід призводить його прихильників до необхідності надавати різне значення однаковим за своїми зовнішніми проявами способам вчинення злочину залежно від тяжкості наслідків, які вони потягли. Таким чином, по-різному щодо різних статей Особливої частини КК визначається обсяг одного й того самого поняття – “фізичне насильство”, що є порушенням принципу системності кримінального права. Вважаючи, що наслідки, що настали, охоплюються тією нормою КК, в якій фізичне насильство включене як обов’язкова ознака відповідного злочину [21, c. 19], М.І. Панов стверджує, що такі наслідки застосованого до особи фізичного насильства, як тяжкі тілесні ушкодження та смерть, не охоплюються поняттям “фізичне насильство” [21, с. 21]. Критикуючи позицію вчених, котрі включають до поняття “фізичне насильство” й такі наслідки як тяжкі тілесні ушкодження та смерть, він пише, що вона призводить до перетворення поняття “фізичне насильство” в надзвичайно широке й невизначене за обсягом. Але теоретично обґрунтованих критеріїв визначення меж цього поняття М.І. Панов не називає і чому його верхньою межею має бути саме тілесне ушкодження середньої тяжкості не вказує. Він лише посилається на позицію законодавця, яка знаходить своє відображення у співвідносній суворості покарання за відповідні злочини [21, c. 21]. Слід зазначити, що й без включення до обсягу аналізованого поняття наслідків у вигляді смерті та тяжких тілесних ушкоджень поняття “фізичне насильство” та його варіанти в їхньому усталеному розумінні є такими, що суперечать принципу точності кримінально-правової кваліфікації. Адже сам законодавець відповідальність за заподіяння умисних легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, та умисних середньої тяжкості тілесних ушкоджень диференціює. Такій диференціації суперечить об’єднання цих різних за тяжкістю наслідків в обсязі єдиного поняття, зокрема, “насильство, що є небезпечним для життя чи здоров’я потерпілого”.

Більш обґрунтованою є позиція Н.А. Лопашенко, яка вважає, що насильство, котре призвело до заподіяння шкоди здоров’ю чи життю потерпілого, потребує додаткової кваліфікації за відповідними статтями Кримінального кодексу, оскільки виходячи з граматичного тлумачення поняття “насильство”, наслідки не охоплюються цим поняттям [13, с. 84–85]. Дійсно, спосіб вчинення злочину не слід ототожнювати із суспільно небезпечними наслідками з тієї простої причини, що це різні ознаки складу злочину.

Ще одним аргументом на користь точки зору, що відстоюється, та ілюстрацією непослідовного законодавчого підходу до вирішення питання про зміст поняття “насильство” у різних складах злочинів, є те, як у кримінальному праві визначають співвідношення суспільно небезпечних наслідків, що є результатом застосованого до особи насильства, і, згідно з усталеним підходом, охоплюються цим поняттям, та однойменного способу вчинення злочину. Так, у ч. 2 ст. 393 КК “Втеча з місця позбавлення волі або з-під варти” альтернативно названі такі кваліфікуючі ознаки, як вчинення діяння способом, небезпечним для життя чи здоров’я інших осіб та застосування насильства. Це означає, що щодо цього складу злочину законодавець не ототожнює спосіб вчинення злочину, спрямований на заподіяння шкоди життю чи здоров’ю особи і насильство. Погоджуюсь з М.І. Хавронюком, що не зрозуміло, що в цьому випадку слід розуміти під насильством [32, с. 446]. Скидається на те, що оскільки відповідний спосіб вчинення злочину названий як окрема ознака, то термін “насильство” позначає лише наслідки застосування такого способу. Інші висновки щодо розуміння поняття “насильство” викликають конструкції кваліфікованого та особливо кваліфікованого складів злочинів “Умисне знищення або пошкодження майна захисника чи представника особи” (ст. 399 КК). Кваліфікуючою ознакою у ч. 2 ст. 399 КК названо вчинення діяння загально небезпечним способом. Загально небезпечний спосіб за своєю суттю є насильницьким. За ч. 3 ст. 399 КК відповідальність настає, якщо наслідком вчиненого діяння стала загибель людей, завдання їм тяжких тілесних ушкоджень чи настання інших тяжких наслідків. В цьому випадку законодавець розрізняє спосіб вчинення злочину, для якого іманентними є наслідки у вигляді шкоди життю та здоров’ю особи і самі ці наслідки.

Навряд чи можливо зламати існуючі усталені підходи до розуміння поняття насильство, як такого, що охоплює і суспільно небезпечні наслідки, у чинному законодавстві, доктрині та практиці. Але у новому КК, або у новій редакції КК, проект якого уже давно підготовлений і схвалений Національною комісією із зміцнення демократії та утвердження верховенства права 26 березня 2007 р., потрібно не розширювати обсяг поняття “насильство”, поширюючи його ще й на суспільно небезпечні наслідки, а вживати лише для позначення способу вчинення злочину. Наслідки ж конкретизувати як уже пропонувалось вище у цій роботі. У тих же статтях Особливої частини КК, у назві яких фігурує термін “погроза або насильство”, а в диспозиціях різних частин таких статей уточнено зміст погрози та вказано на суспільно небезпечні наслідки у вигляді тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості (ст.ст. 377, 398 КК та ін.), термін “насильство” у назві замінити терміном “заподіяння шкоди здоров’ю”.